Миколка з сумом дивився вслід, коли Ігор, взявши за руку свого тата, йшов вулицею. Зрівнявшись з кафе “Чебурашка”, вони заходили туди, зручно вмощувались за столиком і смакували прохолодним солодким морозивом. Миколка тоді заздрив Ігорю, бо його мама не завжди, та навіть дуже рідко, заводила сина на морозиво. Він оглядався на веселого і щасливого друга, а мама тягла за руку, примовляючи: “Ми іншим разом підемо”.
Хлопчина розуміючи, що все купляється, схлипуючи якось сказав:
— Мамо, купи мені тата, хоч маленького, але тата.
Юля зупинилась. Їй враз стало сумно, так шкода свого синочка, що її очі наповнились слізьми і вона, притуливши дитя до себе, прошепотіла:
— Синочку, я буду щоденно просити Бога і ти обов’язково матимеш тата як в Ігоря, не маленького, а дорослого.
— Але ж ти не маєш грошей на великого, мені хоч би маленького, але тата, — з сумом промовив Миколка.Юля ковтала сльози і ще ніжніше обнімала малого синочка.
А він, почувши обіцянку, перестав плакати.
— Мамо, тоді і мій тато поведе мене на морозиво і купить велику машинку, таку як в Ігоря, — радістю світилися очі малого.
Юля ствердно кивнула головою, а сама стиха заплакала.
Вже було за північ, а Юля не могла заснути. Розмова із сином про купівлю тата не виходила з голови. Вона проказувала вивчену одну молитву “Отче наш…”, але сон все не йшов.
“Як йому пояснити, що татусі не купляються”, — думала-гадала. Вона намагалася раніше, коли її первісток запитав, де його тато, пояснити, що він помер, але син цього не розумів. Деякий час Миколка не згадував про нього, а зараз, коли став підростати, йому стало не вистачати батька. Як йому пояснити, що саме вона винна, що він безбатченко, що саме через її легковажність син росте без міцного плеча, без підтримки, напівсиротою.
А сон бродив попід вікнами, думки не давали їй спокійно заснути, пливли одна за одною.
…Юля, весела, гарна, юна дівчина після закінчення 9-го класу поступила у медичне училище. Знайомство з новими друзями, вечори, танці. Рік за рік і вже практика. Цю вродливу медсестру-практикантку з першого дня запримітив молодий хірург обласної лікарні, проявляючи до неї неабияку симпатію. Після роботи все частіше вони прогулювались парком, заходили на запашну каву. Не раз він запрошував її до себе на квартиру, яку винаймав. Юля була на сьомому небі від щастя. Їй хотілося бути тільки з ним, дихати одним повітрям, відчувати дотик його рук, його губ, його тіла.
А ось і випускний. Того вечора він подарував їй великий букет квітів і велику м’яку іграшку. Приймаючи подарунки, вона прошепотіла:
— Ми так тебе любимо, я і твоя кровинка, що зародилася від нашого кохання. Кого ти більше хочеш: дівчинку чи хлопчика?
Відповіді не почула. В його очах був страх за скоєне: як їй пояснити, що він одружений, що його дружина народила йому сина і зараз живе у далекому місті, доглядаючи хвору маму, що це був тільки флірт, тимчасове захоплення, яке не мало майбутнього. Степан подумав: “Не треба псувати їй цей вечір, скажу іншим разом”.
Він поцілував свою кохану і вона щаслива пішла до своїх однокурсників. Степан боявся зустрітися з Юлею, боявся відповідальності, але цьому треба покласти край.
Вона і цього разу бігла назустріч йому, сповнена любов’ю, а очі світилися щастям. Йому стало шкода її, шкода розтоптати її радість, але і бути разом вони не могли.
Закохані сіли на лавочку. Він ніжно притулив її до себе, поцілував і сказав:
— Моя люба, я тобі не сказав, що одружений і маю маленького синочка. Пробач мені. Моє почуття до тебе не давало сказати це, бо тебе боявся втратити. Я допоможу позбутися дитини, яку ти чекаєш. Я кохав тебе, але ми повинні розлучитися, скоро приїде моя дружина.
Юлі здалося, що високі дерева загойдалися і падають на неї. У ту хвилину вона не плакала, а дивилася в його очі з такою ненавистю, з таким докором, що він не витримав — відвів погляд.
— Як ти міг зрадити свою молоду дружину і сина, обманути їх? Мені не треба твоєї допомоги, ми справимось самі, — сказала і пішла, опустивши голову.
В її душі були біль, образа, ненависть до того, якого кохала ще годину тому. Серце було готове розірватись.
Але жива грудочка під серцем не дала впасти у відчай, тому знаходила сили жити і працювати. Декілька разів навідувався Степан в міську лікарню, де тепер працювала Юля, але вона не хотіла бачити його.
…Пологи пройшли успішно. Хазяйка, у якої наймала маленьку кімнатку, виявилась доброю жінкою, допомогла з дитячим приданим, відвідувала в лікарні. Не були осторонь і її подруги. В далеке село вона так і не поїхала, щоб не осоромити батьків.
Степан, дізнавшись про народження хлопчика, приніс чималу суму грошей. Юля не хотіла їх брати, але хазяйка переконала:
— А що тут такого? Це ж і його дитина, а гроші тобі дуже потрібні.
…Ще декілька разів синок нагадував мамі про татка, якого та все не купляла.
В одній з палат пацієнт дивився на медсестру закоханими очима. Чимось і він приглянувся їй. Щоразу намагався поговорити. Після виписки з подарунками прийшов до Юлі. Познайомився з Миколкою. Не раз гуляли містом, у парку. Але він був чужим для її синочка. Зрозумівши це, Юля тактовно відмовилась від зустрічей.
Вона не була обділена чоловічою увагою. Траплялися й такі, що хотіли пов’язати з нею свою долю. Тільки серед них не було жодного, в якому вона бачила б батька своєму синочку.
Якось повернувся з Півночі, де проживав з сім’єю, син її хазяйки. Сімейне життя в нього там не склалося, отож приїхав до матері, в рідне місто. Миколка якось одразу прив’язався до цього дужого чоловіка. Михайло ж залюбки проводив час з малим непосидою. Незабаром вони не могли обходитись без товариства один одного жодного дня. До душі прийшлася Михайлові і Юля, яку його мама вже давно вважала своєю. Молодій жінці була приємною увага Михайла.
… У дитячому кафе “Чебурашка” за столиком сиділа сім’я.
— Тату, тату, купи мені аж дві порції морозива. А братику одну, бо він маленький, ще застудиться, — світяться щирою радістю очі десятирічного Миколки.
Юля, тримаючи на колінах малого Олексійка, змахнула сльозу щастя.
Наталія ПАХОЛОК