Ось зручно влаштувалися! Коли нам потрібна була допомога, то свекруха нам не зобов’язана допомагати, тому що ми окрема сім’я. А як допомога їй знадобилася, то відразу згадалося, що ми родичі.
Свекруха за сім років нашого шлюбу нічим нам не допомагала, ось взагалі нічим. Вона не допомогла грошима, коли ми наскрібали на перший внесок, вона не допомагала руками, коли у нас з’явилася дитина.
Та я від неї навіть банки огірків у подарунок ніколи не бачила, хоч у неї є дача і вона готує консервацію мало не в промислових масштабах.
Для мене таке ставлення було незрозумілим. Ось у мене брат одружився – так невістка, виходить, увійшла до нашої родини, тепер це наша рідня.
Якщо у неї чи її сім’ї якісь проблеми, ми завжди допоможемо. А як інакше? У нас одна велика сім’я, кожен має допомагати у міру сил.
У неї, до речі, таке саме ставлення, вона ніколи не стоятиме осторонь, якщо від неї знадобиться допомога. Вона приїжджала сидіти з моєю дитиною, коли мені треба було до лікарні.
А от свекруха навіть не збиралася приїхати, хоча їй всього дві зупинки на автобусі, тоді як невістці треба було їхати аж із передмістя, але вона все одно приїжджала.
Я свій подив спочатку тримала при собі, а потім почала висловлюватися чоловікові. Ну, що це за справи? Мої нам допомагають, а свекруха осторонь, як і не рідня.
– Мама не зобов’язана нам допомагати, ми окрема родина, – виправдовував свою маму чоловік.
Я була здивована. Як сім’ю рідного сина можна сприймати як чужу сім’ю? Я ще гаразд, мене можна і не любити, але ж є ще внучка, син. Чи на них теж начхати?
Поділилася з мамою своїми думками. Вона порадила мені махнути рукою і не забивати голову всякими дурницями. Якщо хоче свекруха стояти особнячком? Нехай стоїть, мені ж від цього й легше мусить бути.
Коли я почала сприймати реальність із цього ракурсу, то зрозуміла, що так, зручно. Свекруха окремо, ми окремо. Ну, така вже вона людина, чого вже тут.
Чоловік зі своєю мамою періодично бачився, їздив чимось їй там допомагати, а я вдавала, що свекруха – це вигаданий персонаж, як зайчик із лісу, який дітям привіти передає.
Ми з нею не лаялися, боронь боже, просто для мене це була не родичка, а якась тітка з вулиці. Так вона себе поставила сама, я просто прийняла правила гри.
Сім років шлюбу так прожили, а тут раптово свекруха мені дзвонить і просить приїхати їй із прибиранням допомогти. Я від такої пропозиції зависла, бо до цього ми з нею майже не спілкувалися, а тут раптом з прибиранням.
По суті, до мене могла прийти сусідка і попросити про те саме, рівень близькості один. Хоча сусідку я бачу частіше, ніж власну свекруху.
Я відповіла відмовою, бо я не маю звички ходити до майже незнайомих людей додому і допомагати їм мити підлогу.
Свекруха такої відповіді явно не чекала, бо розгубилася, потім зім’ято попрощалася і кинула слухавку. Увечері на мене чекала розмова з чоловіком.
Він був обурений моїм вчинком, адже його мама – літня людина, попросила у мене не мільярд доларів, а всього допомогти з прибиранням.
Я вже мала час обдумати ситуацію, тому я чоловікові відповіла, що його мама може викликати собі службу з прибирання. Це спеціальні люди, які прибирають приміщення на замовлення.
Це цілком дзеркальна відповідь. Колись свекруха радила нам найняти няню, якщо ми самі не можемо скласти графік так, щоб нікого не напружувати своїми проханнями.
– Але ж це моя мама, ми ж сім’я! – почав обурюватись чоловік.
Довелося нагадати, що ми з ним — окрема сім’я, я це добре запам’ятала. Отже, свекруха мені не більше, ніж родичка мого чоловіка, якій я не зобов’язана допомагати.
До речі, наша дочка до бабусі за татом теж не рветься. Точніше вона взагалі забуває, що в неї десь там є ще одна бабуся. Ось така родина.
І з чого я маю допомагати жінці, яка раптом згадала про те, що ми сім’я, лише тоді, коли їй самій знадобилася допомога?
Я не злопам’ятна, але й на пам’ять не скаржуся. Чи не сім’я, значить, не сім’я. Переживемо вже якось.