– От і живи тепер з своїми грошима, якщо не хочеш рідній доньці допомогти! – каже мені Ірина. – Італія, мамо, тебе дуже змінила, тобі твої євро важливіші за мене.
Слухати таке від рідної дитини – вкрай неприємно, але цього разу я вже вирішила, що не буду йти у неї на поводу. Досить. Якщо вона дотепер нічого не зрозуміла, то вже і не зрозуміє ніколи.
Мені 63 роки, а Ірині моїй 37. Вона у мене єдина дитина, і заради неї я все життя працювала, старалася, щоб у неї все було.
Чоловік мій пішов від нас давно, йому нова любов трапилася, і він вирішив скористатися шансом.
Головне, що у доньки до батька претензій немає, зате є гора картань для мене.
– Ти мене залишила і у світи подалася! А я ще зовсім дитиною була! Мені мама була потрібна, а не твої гроші! – каже.
– Тобі минуло 17 як я поїхала, і не така ти вже дитина була. Та й зовсім саму я тебе не залишила, бо була ще бабуся. А гроші мої тобі якраз пригодилися, згадай, хто оплачував твоє навчання в університеті, хто зробив тобі весілля, хто купив тобі квартиру? – не витримала я.
Ірина на мить замовкла. Бо я сказала чисту правду. Я в Італію не для розваг поїхала, а заради неї, хотілося її життя змінити.
Все, що від мене залежало, я зробила. Головне, що я дала їй освіту. Я сподівалася, що далі донька вже сама даватиме собі раду, але ні.
Ірина постійно скаржилася, що роботи для неї нема гарної, а за мізер вона працювати не буде. І я їй вірила, з розумінням ставилася до цього.
Потім донька надумала заміж виходити. Я собі подумала – нехай, нема роботи, то нехай виходить заміж і народжує мені онуків.
Весілля донька захотіла шикарного, і я не поскупилася. Витратила майже 6 тисяч євро.
І що ви думаєте? Все в пусту, бо через рік Ірина з чоловіком розлучилася, сказала, що у них були суперечки через те, що у них не було власного житла.
Стала я складати на квартиру, і через кілька років я вже придбала для доньки житло – простору двокімнатну квартиру в новобудові, таку, як вона хотіла.
Але суттєво це нічого не змінило. На роботу Ірина не влаштувалася, заміж ще раз не виходила.
За що вона жила? За ті гроші, які я висилала. Бо я була сліпа, нічого не бачила.
Пелена з очей мені впала зовсім нещодавно. Я повернулася додому, уже назавжди, вирішила, що з мене досить. Свій будинок я до ладу привела, щось собі трохи на старість відклала, і тепер трохи поживу для себе.
І чоловік тут один є, який до мене сватається. Він мені подобається, тож я напевно прийму його пропозицію. В старості двом легше, ніж одному.
Донька була неприємно вражена і тим, що я більше не зароблятиму гроші, і тим, що я хочу привести чоловіка додому. А мені була неприємною її реакція.
Нещодавно вона приїхала до мене з Стасом. Вони живуть разом вже кілька років, але ще не розписані.
– Мамо, нам нова машина потрібна. Ти ж маєш гроші. Купиш? – питає мене.
– Заходьте в дім, спочатку чаю вип’ємо, а потім поговоримо, – кажу.
Я пішла на кухню готувати чай і чую як донька з Стасом шепчуться.
– Не купить вона нам нічого, – розчаровано каже Стас.
– Не хвилюйся, я вмію просити, стара дасть все, що треба, – зухвало хвалиться моя донька.
“Стара. Так ось як вона мене називає. Не мама, а стара… Дасть, все що треба, наче я банкомат якийсь” – ці думки не виходили у мене з голови. Я нарешті зрозуміла, що донька любить не мене, а мої гроші.
Саме тому вона від мене більше нічого не отримає. І я вважаю, що це справедливо.
А яка ваша думка?
Фото ілюстративне.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.