— Ти хто така?! – на Риту запитливо подивилася ефектна брюнетка, що відчинила двері своїм ключем. Дівчина була зла і ледве стримувалась, щоб не кинуться на Риту з кулаками. — І взагалі, де мій Сашко? А це що? — вона перевела погляд на накритий стіл: Рита планувала влаштувати для нареченого романтичну вечерю при свічках.
Можливо, Рита спробувала б знайти логічне пояснення того, що сталося, якби не емоції, які захлиснули її.
«Отже, ось воно яке, його друге життя і кохання… Брюнетка! З накаченими губищами та віями, довжиною «до Місяця і назад»! А мені казав, що природність любить, не дозволив навіть волосся перефарбувати! — думала Рита, уявляючи, як заліпить коханому хлопцю ляпас.
— Чого мовчиш? Коханка, значить?! Ану, пішла геть! – Незнайомка схопила Риту за край халатика і почала штовхати до дверей.
— Ти не отямилася, люба? Я взагалі-то у своєму будинку! — Рита вперлася рукою у дверний отвір, паралельно намагаючись відмахнутися від непроханої гості. Як на зло, під рукою нічого не було, крім віника. Цим віником вона і почала відмахуватися від настирливої панночки.
— «А що, якщо має довідку? Якщо вона втекла зі спеціалізованої установи?.. Якась прихильниця, повернута на нерозділеному коханні…» — на той момент Рита могла подумати про що завгодно. Її хлопець Олександр був відомим красенем. Такі хлопці завжди привертали увагу жінок, часом розбиваючи серця.
За рік відносин Риті неодноразово довелося отримувати повідомлення з погрозами на свою адресу від «суперниць». Але до такого зухвальства ще ніхто не опускався. Незнайомка десь знайшла адресу Рити, більше того, вона відчинила двері ключем!
— В своєму? Чи давно Сашка квартира твоя? “Прихватизувала”, значить?
— Так! Бачиш, речі в шафі мої? А ось твоїх шмоток не бачити! — Рита кивнула у бік шафи.
— Сашко сказав, що це одяг його сестри, вона живе в нього іноді! – випалила незнайомка. — А я тільки переїжджаю, не встигла перевезти речі!
Дівчата кричали одна на одну, привертаючи увагу сусідів. На сходову клітку якраз піднялася пенсіонерка, з якою у Рити й так були напружені стосунки. А після того, що трапилося, навряд чи вони змогли б налагодитися, тому що «клеймо» дівчини, що гуляє, можна дуже легко навісити однією провиною, а ось «відмити» репутацію практично неможливо. Тому Рита вирішила, що втрачати їй тепер нема чого.
— Заспокойтесь, дівчино. Не знаю, що вам Сашко наговорив, але це моя квартира. Ось сусідка підтвердить. Щоправда, підтвердіть, що я тут живу вже два роки? — Рита подивилася на жінку, яка вдавала, що шукала ключі від квартири, вже хвилин десять кидаючись у сумці.
— Знаю, що раніше жила порядна жінка із сім’єю. А потім понаїхали всякі, — процідила сусідка і, вийнявши ключ із кишені, швидко зникла за дверима, відкривши «вічко», щоб продовжити підглядати.
Поки Рита шукала справедливості, незнайомка швидко набрала номер.
— Алло! Поліція? Приїжджайте негайно! У моїй квартирі стороння дівчина, яка не хоче йти!
— Та чого ти твориш?! Бог мозком обділив? — вилаялася Рита, намагаючись вихопити її телефон, але в неї не вийшло. Натомість двері в квартиру зачинилися, і вони залишилися в під’їзді.
— Назвіть адресу, куди їхати, — уточнив черговий.
— Зараз… – незнайомка зробила гучний зв’язок, щоб знайти адресу, цим скористалася Рита:
— Шановний поліцейський, на мене напала невідома, вона проникла до моєї квартири!
— Вона навіть адреси не знає! Не вірте їй, вона хворіє на всю голову!
— Це вона на мене напала, з віником! — сперечалася незнайомка.
— Чия квартира? Хто власник? — спитав черговий.
— Я! – крикнула Рита.
— Бреше! — гаркнула незнайомка.
— Розберемося. Чекайте.
Дівчата дивилися одна на одну.
— Іди по-доброму!
— Сама йди. Я тобі свого хлопця так легко не віддам.
— Та прокинься ти! Він зовсім не твій! Ми з ним одружуватися збираємося, ось, кільце він мені подарував! – Рита показала безіменний палець. — І з мамою його я знайома, а ти? Як хоч тебе звати?
— Олеся, – буркнула та. Перша хвиля агресії один на одного стихла.
— І скільки ви зустрічаєтеся?
— Два місяці. Тиждень живемо разом.
— Ось воно як? Я, значить, до мами на місяць… А він діву до мене додому притяг, тільки я за поріг… – цього разу Рита вже не сумнівалася: її Саша, справжнісінький «кобеліно».
— Ну, буває так, з тобою йому набридло, зустрів мене, а сказати боїться поки що. Він тобі обручку подарував напевно ще до зустрічі зі мною… — в очах Олесі промайнуло щось схоже на жалість і зневагу, через що у Рити знову виникло бажання вигнати незнайомку віником.
— Кільце він мені подарував на півроку стосунків! Але це не має значення! Любить він все одно мене, а ти… Просто тимчасова розвага!
— Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове! — верещала у відповідь Олеся. Її очі раптово сповнилися сльозами. Можливо, якби вона щойно не назвала хлопця Рити своїм, дівчина пошкодувала б її. Але виконувати роль психолога для коханки хлопця було безглуздо.
— Коротше, якщо тобі так сильно потрібен Саша, забирай. Але врахуй, що квартири в нього немає, житимеш із ним на вулиці. І ще врахуй, що він гуляючий. Спочатку з тобою від мене гуляв, потім, коли ти йому набриднеш, знайде іншу, третю… і так нескінченно.
Невідомо, чим скінчилась би ця дивна подія, якби двері в під’їзд не відчинилися і не зайшов хлопець…
Обидві дівчата здригнулися і повернули голови на звук кроків. Яким же був подив Рити, коли прямо до її дверей підійшов Сашко. Але зовсім не той, за якого вона збиралася заміж.
— Бєлов?! Ти чого тут робиш?
— А ти… Чого тут? — зблід, видавив він. Олеся, яка була дуже імпульсивною натурою, не замислюючись, з усього маху заліпила йому по щоці.
— Ай! За що? Боляче…
— За те, що зі мною каламутиш, а з іншою одружишся, — вона ще раз замахнулася. — А це за те, що набрехав, що квартира твоя.
Олеся, не обертаючись, рвонула сходами на вулицю.
— Олесь! Ну, постривай ти… — Сашко Бєлов рвонув за нею, але Рита встигла схопити його за комір сорочки.
— Ану, стояти!
Хлопець зупинився.
— Швидко поясни мені, що тут взагалі сталося, доки я в матері була!
— Я не винен, Саня мені сам запропонував… — Сашко Бєлов відвів погляд, як школяр, що провинився.
— Що запропонував?
— Пожити тут, поки квартира вільна. У мене вдома ремонт, а тут сама бачиш, яка королева намалювалася! Мені дуже потрібна була хата, я Олесю три місяці добивався, щоб вона на мене звернула увагу! Квіточки, кафешки, та я їй новий телефон подарував на День народження… Всі гроші на неї витратив! І тут вона мені каже: Мені жити ніде, подружка з’їжджає з квартири, а одна я не можу стільки платити. Може, ти мені оренду сплатиш?»
— І ти замість того, щоб знайти рішення, привів сторонню дівчину до мене в квартиру? У тебе совість є, Бєлов? Чи ти її залишив на розпродажі телефонів?
— Кажу ж, мені твій Сашко, ідею підкинув. Мені треба було на місяць, а потім мені обіцяли підвищити зарплату, і я вже тоді зміг би зняти щось пристойне.
— Доброго дня, громадянко. Ви викликали поліцію? — у під’їзд увійшли чоловіки у формі.
— Ні, тобто так… Загалом питання вирішене. Порушниця вже пішла.
— Всяке буває. Чи можна ваші документики?
— Вони… У бабусі залишилися в квартирі… Я до неї з аеропорту проїхала, мамині гостинці везла… Забула там сумку… — розгубилася Рита. – При собі є права.
— Паспорт треба, з пропискою.
— Я піду, мабуть… — відчувши, що пахне смаженим, Сашко Бєлов збирався іти.
— Ні, громадянине. Стривайте. Ваші документи, будь ласка.
— Я тут взагалі ні до чого! Я повз проходив.
— Причомусь ви чи ні ми розберемося. А пред’явити паспорт на вимогу поліції ви зобов’язані за законом. І ви, дівчино, теж.
— У мене тільки фотографія, – Рита була не рада, що приїхала додому від матері раніше, ніж планувала. Сюрприз для нареченого виявився зовсім не таким радісним, як вона передбачала. Халатик, свічки, пелюстки троянд… все це було підготовлено для Сашка. А Сашко… Тепер з’ясувалося, що за відсутності Рити він десь пропадав!
Свідоцтво про право власності на квартиру? — поліцейський не вгавав.
— Нема його в мене.
— А хто власник?
— Я але…
— Ясно, їдемо до відділення. Розбиратимемося.
— Як у відділення? У мене немає претензій, давайте просто скасуємо заявку! – Розхвилювалася Рита. — Дозвольте, я подзвоню бабусі, вона все привезе!
У результаті вечір перетворився на балаган. Рита дзвонила пенсіонерці і домовлялася з кур’єром, щоб той терміново привіз усі необхідні документи. На щастя, отримавши фото свідоцтва та паспорти, поліцейський зглянувся над Ритою та дочекався кур’єра з оригіналами документів. А ось Саші Бєлову привезти паспорт не було кому. Тому йому довелося вирушити у відділення, доки його мама не витягла сина з «камери».
Загалом, пригод та вражень на вечір вистачило всім.
Олеся кинула брехуна Бєлова, так і не повіривши йому, що Рита – наречена його друга, тезки, Сашки Іванова.
Сам Бєлов відсидів у поліції. Чекаючи на маму, він зрозумів, що більше заради дівчат він на такі жертви не піде, які б довгі вії у них не були.
Рита зібрала речі нареченого і відправила їх кур’єром його матері. Вона зателефонувала і дізналася, що Сашко Іванов пожертвував житлоплощу нареченої другові, при цьому сам він вирушив жити до мами, щоб харчуватися домашньою їжею і не платити за комуналку. Ріті він говорити про це не планував, думав, що вона не впізнає. А отримавши речі, Сашко дуже здивувався.
Він намагався поговорити з Ритою і навіть повернути її прихильність, але дівчина розірвала заручини і заблокувала його номер.
Найбільше на світі вона ненавиділа нечесних, нахабних людей, а тому будувати сім’ю із Сашком Івановим Рита більше не збиралася. Особливо після того, як ледь не опинилася в поліції з його ласки…
У під’їзді ще довго обговорювали те, що сталося, а Рита в лавкових плітках стала не просто розпусною дівчиною, а й шахрайкою, яку хотіли забрати до в’язниці.
Риті довго довелося відбілювати свою репутацію. І лише після того, як у квартиру поверхом вище заселився новий мешканець, інтерес до Рити зник. Тепер сусіди обговорювали ремонт та бруд на сходовій клітці.
— Вітаю! У вас можна зарядити телефон? Справа життя та смерті, терміново треба зробити дзвінок, а мої горе-будівельники ніяк із розетками не впораються… Я вже весь під’їзд обійшов, ніхто мені не відкриває. На мою думку, сусіди мене ненавидять… — на порозі переминався симпатичний хлопець. – Я Паша, до речі. Ваш новий сусід.
— Не беріть у голову, старий будинок… Будете чужинцем, доки нові сусіди не в’їдуть, — засміялася Рита. — А телефон зарядити — будь ласка. Ходімо.
Вони пили чай, балакали та зрозуміли, що мають багато спільного. Так почалася сусідська дружба, яка згодом переросла у кохання.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.