– Мамо, тобі давно пора вже від нас з’їхати, – заявила мені донька. Вона не раз
дозволяє собі натякнути мені, що я їм заважаю.
– Куди з’їхати? Про що ти? Тут моя квартира, – кажу.
– Твоя, але її давно на мене переписати.
– А я куди?
– В село.
– Але ж там нема умов.
– А яких тобі умов треба? Є дах над головою, свіже повітря, тому гріх скаржитися. А
нам ти під ногами постійно крутишся. Не ображайся, але діти мають жити окремо від
батьків.
Я ледве дійшла до своєї кімнати, так мені було прикро. Не дай Бог комусь таке
пережити – розуміти, що ти заважаєш своїй дитині, як вона сама сказала, “крутишся
під ногами”.
Прикро мені ще й тому, що я все життя жила заради дітей, я одна без чоловіка
виростила сина та дочку. Після розлучення заміж не вийшла, діти школярі вимагали,
щоб у сім’ї не було вітчима. Було тяжко і морально, і матеріально, але я впоралася.
Діти виросли, син переїхав в інше місто до своєї дружини, невдовзі відкрив свій
маленький бізнес. Нині мають великий будинок, процвітаючий бізнес, дві доньки.
Зі мною вони всі спілкуються тільки тоді, коли кудись їдуть і треба приїхати,
посторожити будинок і годувати кота та двох собак. Як тільки вони повертаються з
відпочинку, я одразу їду, мені так із самого початку сказала невістка.
Донька ж вийшла заміж і привела чоловіка до нас додому. Ми колись так і
домовлялися, що трикімнатну квартиру не розмінюватимемо, а коли вона заміж
вийде, житимемо всі разом. Так зручніше, я можу доглянути майбутніх онуків.
Я сподівалася, що зможу ужитися з донькою рідною, адже це не невістка, та моє
життя перетворилося на пекло. Народилися онуки, вдома було багато галасу. Я чим
могла допомагала, але суттєво це картини не змінювало, бо моя донька постійно
мене звинувачувала в чомусь, причини завжди знаходилися.
Але після 10 років їхнього спільного життя, у зятя з’явилася коханка, він подав на
розлучення і переїхав до тієї жінки.
Я залишилася сама з донькою та онуками, і життя наше мирним аж ніяк не назвеш.
Донька постійно мене звинувачує в тому, що через мене у неї немає особистого
життя, бо вона не може чоловіка додому привести.
Тепер діти виросли, старша онука зібралася заміж, і молоді житимуть тут. Мені немає
місця у своїй квартирі, тому що їм потрібна окрема кімната.
Нещодавно не стало однієї моєї родички, і вона у заповіті згадала мою доньку, її
старий будинок в селі тепер за документами належить моїй доньці.
Але переїжджати туди донька не хоче, бо там хата стара, скоро розвалиться.
Натомість, вона мене туди відправляє, мотивуючи це тим, що мені одній багато не
треба.
Поїхала я туди подивитися що й до чого. Їхати рейсовим автобусом 2 години. Село
глухе, хата дуже стара, всі зручності на вулиці. Я не уявляю, як там можна жити?
Одне добре – що є свіже повітря і невеликий город. Але жити в таких умовах я не
хочу. Мені всього 62 роки, я не готова закритися в селі від тепер. Та й хто мені той
будинок відремонтує? В такому стані, як він зараз, жити неможливо в ньому.
Від переїзду я категорично відмовилася. Донька не перестає мене картати за це.
Вона так прямо мені і говорить, що я їм заважаю:
– Спочатку мені заважала, а тепер і внучці хочеш життя зіпсувати, так, мамо? – каже.
От що мені тепер робити? І переїжджати не хочу, і жити так далі теж не можу.
Фото ілюстративне