Марина кинула телефон на диван і взялася за голову. Ще тільки цього їй не вистачало!
Мабуть, не дарма їй останнім часом батько покійний снитися став…
Стоїть на доріжці, сонячно навкруги, а він обернувся до неї, рукою махає їй:
– Ходімо!
Марина, йде швидше.
– Ну що ж ти зволікаєш?
Марина, за ним, мов зачарована пішла, тільки раптом потемніло навкруги все, та як блисне. Блискавка? Висвітлила батька. Марина дивиться, а це й не батько зовсім, а старий якийсь, неприємний такий…
Вона здригнулася і прокинулася. Недарма таке сниться…
Кажуть, якщо покійний кличе, то хоче забрати. І не дивно, вона себе так погано почуває. А лікарі нічого не знаходять, звісно, їм до людей і діла немає…
А тут ще сестра з села двоюрідна зателефонувала, Зіна. Ну що за люди!
І як тільки нахабства у неї вистачає?
– Можна, – каже. – Я в тебе поживу трохи? Ти ж одна, а мені тільки треба пройти обстеження, а там все вирішиться.
І все у них так просто – поживу трохи!
Ну хіба так можна? Є ж готелі!
А якщо відмовиш, то вся рідня пліткувати буде, що велику пані корчить Марина в місті.
Думають, тут так солодко, ну прямо медом намазано, все само собою тобі на блюдці підносять!
Марина обгорнула голову мокрим рушником і пішла пити пігулки.
…Зіна приїхала через тиждень.
– Загоріла така вся, – подумала Марина. – А що їм там, у селі, станеться? Живуть собі, хліб жують на свіжому повітрі, овочі з грядки, ягоди з куща! Життя не знають, нерви їм там ніхто не тріпає, ще й обстежитись приїхала! Взяли моду, тільки щось, так одразу в місто пруться!
– Ну, привіт, Марино! – Зіна з порога полізла обійматися, – Я тут тобі зібрала гостинців. Все свіженьке, домашнє! Ледве доперла… Ти, мабуть, давно домашненького не їла?
Марина мовчки кивнула сестрі.
– Не їла, не їла, – подумала вона. – Та нащо мені твої банки, закрутки й картоплі твої?! В магазині все продається…
Марина підійшла до сумок. Вона взяла одну з них, щоб відтягнути її на кухню й застигла від несподіванки.
Вона ледве її підняла! І то ще була менша!
– І це Зінка каже, що у неї зі здоров’ям щось, на обстеження приїхала! – обурено міркувала Марина. – Та на ній орати треба, не дивись, що вона мені ровесниця…
Дві такі сумки приперла, і хоч би що. Мабуть, по магазинах зібралася, і від Василька свого відпочити, от і знайшла привід.
Той гульбанить часом, от вона і приперлася, думає, не зрозуміє Марина, а правду сказати соромно…
…Зіна тим часом сумки легко підхопила, на кухню занесла й повитягала свої гостинці на стіл. І награно так лоба рукою витирає.
– Втомилася я щось знову, Мариночко, – сказала Зіна. – Тепер трохи щось зроблю і вся мокра. Не те зі мною щось.
– От же ж актриса, – подумала Марина. – Зіна, а що лікарі кажуть? Із чим тебе направили?
– Ой, навіть і не питай! – Зіна рукою махнула. – У тому той справа, що не знають, от і відправили. Я полежу трохи, дай водички попити…
Марина зробила сестрі чаю, нагодувала її. А та відпочила і нібито в лікарню поїхала…
…Так тривало цілий тиждень, Марина скептично до розповідей сестри ставилася.
Хоча Зіна іноді то біла, то змокне ні з того, ні з сього.
– Може, й справді в неї щось не так? – думала вже Марина. – Та що я все про Зіну думаю, про мене ніхто не подумає! Добре, хоч батько перестав снитися, прости Господи…
Через десять днів видали Зіні попередні результати. Приїхала вона, а очі заплакані, розгублені…
– І що тепер мені робити, Мариночко, як же ж мені бути? – запитала вона. – Ти ж тепер міська, розумна, скажи, що робити?
Виявилося, що й справді слаба вона… Стала Зіна якісь курси проходити, а сама на очах слабшає.
Марина вже їй і курячі бульйони варила, і фрикадельки ліпила, собі так не готувала.
Потім ніби полегшало їй, сказали лікарі, що начебто встигли, відступила слабість.
Зіна на радощах у сльози, обійняла Марину.
– А пам’ятаєш, як наші мами, все разом. І в полі, і за столом. А пісні наші, як заспівають, ти хоч пам’ятаєш? І рушник вишива-а-ний дала-а-а…
Марина не на жарт розчулилася, налила ігристого трішечки. А як же ж?! Картоплі з маслом нам’яли, як матері робили, сливки відкрили, огірочки.
Ну не дарма ж Зіна тягла все це, не дарма!
Коли настав час їхати Зіні, Марина навіть заплакала.
– Зіно, ти не їдь, залишайся, ну що твій Василь, він гульбанить, від нього й нерви! – сказала вона. – А ми вдвох будемо, я давно вдова, син із сім’єю далеко, дзвонить, заїжджає, ну але це все не те, га Зіно?
– Ой, сестричко моя, Мариночко моя! А я ж їхала, боялася, що докорятимеш мені, що я тут обʼявилася. А ти душевна, наче від твоєї матері тобі передалося, серцем он яка ти добра.
Мабуть я тому й вилікувалась завдяки тобі більше, аніж ці лікарі! Тільки куди ж я від Василя, пропаде він без мене. Він у мене добрий, це він так для лікування. То спина в нього, то ще що, а він пригубив, і йому легше. Всі городи на ньому, а ти весною краще до нас приїжджай. Мабуть вже й забула, коли в рідних місцях була…
Провела Марина Зіну, сіла на диван, а сама в думах – як сестра там доїде.
Треба зателефонувати, дізнатися. А й справді, чому б і не поїхати? І поїде!
Далі думки на батьків перекинулися, треба до них з’їздити, порядок навести, вклонитися, давно не була. Може батько тому й снився?
Встала Марина, оглянула квартиру, і раптом зрозуміла – адже за весь цей час жодного разу вона слаба не була!
Вона про сестру постійно думала, щось сердилась на неї, потім переживала. А про себе забула, виявляється і справді, нудьга це, здорова вона, Марина!
І Зіні, сестричці її, з якою росли разом, дружили, Марина тепер безмежно вдячна.
Марина про себе забула в турботах про Зіночку, їй допомагала.
А Зіна її від нудьги звільнила!
Ось вони, зв’язки родинні, сила їхнього роду, не треба про них забувати…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.