Мій новий португальський чоловік Енріке відмовляє давати дітям та онукам
гроші – мовляв, годі їх годувати.
З одного боку, я його прекрасно розумію, бо сини останнім часом геть знахабніли. Однак, то ж мої рідні діти, мої кровинки!
Тому от пишу сюди, бо не знаю, як вчинити правильно.
Я сама з невеличкого села на Франківщині, у 18 років вже вийшла заміж та
народила першого сина Матвія, а через рік – молодшого Степана. Мій чоловік
сильно пиячив, ніколи не просихав. Бувало, що навіть крав мої гроші та
продавав сусідам деякі речі з хати, аби на чвертку заробити.
Тому я вирішила його кинути та повернулася до батьків. Але самі розумієте, як
то важко двох дітей на ноги підіймати. І тоді деякі жіночки з села почали масово
виїжджати закордон на заробітки. Я вирішила не втрачати таку надію та поїхала
у Португалію.
Був план заробити грошей, хату полагодити, батькам якось фінансово
допомогти, дати дітям гідну освіту. Матвій після закінчення школи захотів
навчатися у Києві, але не пройшов на стипендію. І я щомісяця окремо висилала
йому гроші на навчання та оренду квартири.
Але здавалося не раз, що діти просто мою працю не цінують. Матвій ще не
встиг толком університет закінчити, як сказав, що хоче женитися. Звісно, то все
було по “зальоту”, але я не могла кинути сина. Тому оплатила їм з Зоряною
весілля, потім ще й мала квартиру купити!
Молодший Степан також брав приклад з брата. То він хоче машину, то він також
жениться. Ну яке весілля у 20 років. Так, я рано вийшла заміж, але тоді таке
життя в селі було. А вони лиш про женячку думали, а не про освіту чи роботу.
– Мамо, ну от Матвієві ти купила квартиру, а я що, на вокзалі повинен жити? –
нарікав не раз Степан. Мало того, вони з невісткою на мене навіть образилися,
бо, бачте у Матвія квартиру у новобудові, а Степанові я пропоную трьошку в
радянці.
Так мої заробітки перетворилися у рабство через дітей. Хоча деякі подруги українки казали, аби я нарешті переставала дітям потурати і нарешті за себе
взялася.
А рік тому я познайомилася з Енріке – він син сеньйори, в якої працюю на віллі.
То квіти принесе, на каву кудись покличе. Я спершу якось соромилася приймати
від нього такі подарунки, однак, кавалер не відступав. І, знаєте, як мені хотілося
тої любові та ласки, відчути себе нарешті жінкою. А не робочою конячкою!
Ми живемо разом, але я досі працюю в його мами, щодня їжджу на віллу. І от
одного вечора до мене у Скайп зателефонував Матвій:
– Мамо, у нас чудова новина. Христина заміж виходить, ми вже складаємо
списки гостей та шукаємо ресторан!
Христя – то моя перша онучка, дуже розумна та красива дівчина.
– Але мамо, ми тут порахували, що треба 10 тисяч євро на весілля. А потім
може і більше. Ну і ще деякі вина та продукти до козацького столу передати. Ти
ж бабуся, працюєш закордоном, і ті 10 тисяч для тебе не гроші, а копійки. То
коли зможеш мені валюту передати!
І після такого “прохання” радість геть зникла. До мене зателефонували, аби лиш
грошей попросити!
Цю розмову підслухав Енріке (він трішки знає українську, бо я вчила його)
– Аморе, здається, що діти сприймають тебе не як матір, а як гаманець. Хіба
твій син не може оплатити доньці весілля?
– Енріке, але ж ти знаєш, яка ситуація в Україні, там війна.
– Ти стільки років даєш дітям гроші. Пора і про себе нарешті подумати. Краще б
ті гроші витратила на відпочинок. Не давай їм ні копійки!
З одного боку, я розумію Енріке. Бо сама стільки років на заробітках, а собі
нічого і відкласти. Хоча могла і ділянку купити, хату збудувати. Інші заробітчанки
ще й встигають кудись поїхати відпочити. А я нічогісінько!
Але от як відмовити синам? Раптом, вони мене потім в родину не приймуть? Та і
весілля – то діло затратне, ще й у рідної онучки.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.