– Ніночко, я сьогодні їду у відрядження. Тижні на два, може, і довше затриматись доведеться. Цей Яків Миколайович дуже знахабнів. Я ж недавно повернувся з попереднього відрядження, а він мене знову від тебе забирає, – обурювався Григорій, збираючи свою валізу.
– Грицю, я ж тебе майже й не бачу. Невже, крім тебе, нема кого у відрядження це відправити? – підтакувала чоловікові Ніна.
– От і я йому так само сказав, а він пообіцяв мене звільнити. Як, га?
– Грицю, а, можливо, це й на краще? Ну, сам подумай, такого фахівця, як ти, в будь якому ж іншому місці із задоволенням візьмуть. Звільняйся, коханий!
– Ніно, ну що за нісенітниці ти говориш? Сама себе чуєш? Я ж не альфонс якийсь, щоб за твій рахунок жити, поки нову роботу шукатиму. Ні, я так не можу, – заявив дружині Григорій.
– Грицю, та я не проти. Головне, щоб ти був поруч зі мною і щасливий, а гроші… Зрештою, не так багато ти й заробляєш. Ми і на мою зарплату чудово проживемо. Тимчасово, звісно, поки нова хороша робота тобі не підвернеться.
– От же ж недолуга, чесне слово, – думав Грицько. – Хоча саме тому я на ній і одружився. Міська, з хорошою квартирою, з великою зарплатою, дітей немає і народжувати не хоче. Вона навіть і не розуміє, що я весь цей час живу за її рахунок, а свою зарплатню колишній дружині та дітям відправляю, та на інших жінок витрачаю, і навіть відкладаю про всяк випадок. Випадки всілякі бувають.
А те, що я їй даю, якраз на мою їжу і витрачається, мабуть, і не вистачає ще. Я ж поїсти смачно люблю…
– Кохана моя Ніночко, – сказав він уже вголос. – Я, звісно, шукатиму іншу роботу, але поки я її не знайду, мені доведеться працювати на цього Якова Миколайовича за його копійки, бо я чесна людина, яка тебе дуже любить і не може обтяжувати своїми проблемами. Так що ти давай–но допоможи мені зібрати речі, я їду вже через годину. Поспішай, Ніночко, поспішай…
Ніна допомогла чоловікові зібрати валізу, ніжно поцілувала його на прощання, і задоволений Григорій вирушив у відрядження.
А Ніна наступного дня, відпросившись із роботи, пішла до Якова Миколайовича.
Вона не могла допустити, щоб її чоловік працював за такі копійки!
Яків Миколайович почув шум у приймальні. Сварилася жінка, причому сварилася так, що було зрозуміло, що скоро на шум почнуть збігатися співробітники. А Яків Миколайович такого не любив.
– Катрусю, в чому справа? – поцікавився він у своєї секретарки. – Що за галас з самого ранку?
– Якове Миколайовичу, тут така справа. Я навіть не знаю, як вам сказати. Тут жінка одна прийшла до вас з приводу свого чоловіка поговорити…
– З приводу чоловіка? Ну, що ж, Катрусю, нехай заходить. Це навіть цікаво.
В кабінет Якова Миколайовича забігла зла Ніна.
– Як ви не розумієте, що у людей є дружини, є домашні зобов’язання! Та, зрештою, вони просто можуть хотіти більше часу бути вдома, а не в постійних роз’їздах!
– Здрастуйте, по–перше. По–друге, як я можу до вас звертатися? А по–третє, поясніть мені, будь ласка, кому це я так багато даю роботи з моїх співробітників?
– Здрастуйте, Якове Миколайовичу. Я – Ніна Анатоліївна, дружина вашого співробітника Григорія Олексійовича. І саме про нього я хотіла б поговорити з вами.
– Григорія? Яке цікаве імʼя. І, як не дивно, мені воно добре відоме.
– Ще б пак, він же ж найбільш затребуваний фахівець на вашій фірмі!
– Ну, що ви, Ніно Анатоліївно? Такого непотрібного працівника ще пошукати треба, але я його не звільняю, бо мені вас шкода.
– А чого мене шкодувати?! Я чудово заробляю, і можу забезпечити не тільки себе, а й чоловіка у разі чого!
– Ви заробляєте? Але ваш чоловік сказав мені, що у вас з ним троє дітей, з якими ви постійно сидите, а живете ви всі тільки на його зарплату.
– Які діти?! Ви про що? У нас із Грицьком дітей немає. Ви б хоч у відділ кадрів зателефонували і дізналися, що до чого.
– А я і подзвонив. За кого ви мене приймаєте? Там я і з’ясував, що у вашого чоловіка два сини і дочка, які, щоправда, у паспорті в нього не записані, але він надав нашому кадровику свідоцтва про їхнє народження. Тож я все про нього знаю. У тому числі й те, що його покинула перша дружина, а ви прийняли його разом з дітьми і виховуєте їх. Я навіть йому трохи позаздрив.
– Так? Ви нічого не плутаєте, Якове Миколайовичу? Ми одружені з Грицьком вже пів року, і я нічого не знала про те, що він має дітей.
– Має, навіть не сумнівайтеся. Хочете я вам його особисту справу покажу?
– Не варто… У мене немає причин вам не вірити. Але я прийшла поговорити не про це. Я з приводу відряджень його постійних. Так не можна! Я чоловіка майже не бачу.
– Яких відряджень, Ніно Анатоліївно? Ваш дорогоцінний чоловічок постійно відпрошується з роботи, щоб допомогти вам з дітьми, адже ви ж з ними сама не справляєтеся. Хоча, за вашими словами, ви про цих дітей нічого й не знаєте. Виходить, що він обманює і вас, і мене? Так?
– Виходить, що так… І де ж мені тепер шукати мого чоловіка?
– От цього я вже не знаю, я був упевнений, що він із синами сидить, поки ви зі слабою донькою в лікарні лежите. Оце так справи…
– Якове Миколайовичу, Ви мені вибачте, я ж справді думала, що мій чоловік – такий незамінний співробітник, а тут он як вийшло… Піду я, не буду вам більше заважати.
– Послухайте, Ніно Анатоліївно, а як ви подивитеся на те, що я вас на вечерю запрошу? Ви ж сьогодні ввечері абсолютно вільні, чи не так?
– Та за кого ви мене приймаєте?! Я – заміжня жінка! Хоча… Вже сама в цьому сумніваюся. Але в будь якому разі я не зустрічаюся з одруженими чоловіками!
– А з чого ви взяли, що я одружений?
– Ще скажіть, що ні, і не були ніколи!
– Чому ж? Був, звісно. Дружина моя ось так само, як ваш чоловік почала у відрядження їздити. Ну, я й прослідкував за нею.
– Так? А навіщо ви мені про це говорите?
– Я? Та просто тому, що ви мені сподобалися, такі жваві, чи що.
Розумієте, мені зустрічається вперше така жінка як ви.
Зазвичай всі переді мною навшпиньки ходять, а ви он яка! Та й дуже ви гарні в гніві!
Ніна навіть не знала, як на це реагувати. Яків Миколайович їй сподобався, але ж у неї був чоловік. Хоча де той чоловік? Та й одна вечеря в ресторані її ні до чого не зобов’язує.
– Добре, давайте повечеряємо разом. Заодно ви мені підкажете, як за чоловіком простежити.
Увечері Ніна, попередньо відвідавши салон краси, зустрілася з Яковом Миколайовичем у ресторані.
Той виявився цікавим співрозмовником і дуже галантним чоловіком.
Ніні було з ним напрочуд добре. Мабуть, так добре їй не було ні з ким і ніколи.
Вона навіть забула про те, що їй треба шукати чоловіка, який, як виявилося, в ніяке відрядження не їхав.
А щасливий Григорій, поїхавши в чергове «відрядження», цей вечір вирішив провести в ресторані зі своєю коханкою Іринкою, з якою познайомився місяць тому.
Чесно кажучи, він спеціально взяв ці два тижні незапланованої відпустки, щоб добре відпочити з нею, а потім розійтися. Він за останні пів року провертав це не один раз.
Йому не потрібні були довгострокові стосунки. А ось пожити з новою жінкою за її рахунок – це було те, що його повністю влаштовувало.
Затишно сівши за столик у ресторані і зробивши замовлення, Григорій оглядав залу ресторану.
Раптом, за столиком навпроти він побачив свою дружину й начальника!
Ті мило розмовляли і, здавалося, нікого довкола себе не помічали.
Стерпіти таку зраду він просто не міг!
– Це ж треба до такого додуматися?! – пробурмотів він. – Чоловік – за двері, дружина – в двері!
Григорій, не звертаючи уваги на Ірину, кинувся до столика за яким відпочивали Ніна і Яків.
– І як це розуміти?! За моєю спиною ти, Ніно, зустрічаєшся з іншим чоловіком! Як тобі не соромно! Ми ж одружені лише пів року! — галасував на всю залу Григорій.
– Ой, любий, і ти тут? Яке щастя, значить, мені не доведеться нічого робити. Як твоє відрядження? Як діти? Все гаразд, сподіваюся? – незворушно сказала Ніна.
– Яке відрядження? – ахнув Григорій. – До чого тут діти? Що ти тут робиш?
Він не розумів, що відбувається.
– Григорію Олексійовичу, ми з вашою дружиною обговорюємо вашу подальшу долю. Хочу вам повідомити, якщо вже ви тут, що з завтрашнього дня ви в мене більше не працюєте. Такі співробітники, як ви, мені і задарма не потрібні.
– Любий, речі твої я вже зібрала, на розлучення подам завтра. Замки в квартирі поміняла, тож за речами прийдеш, коли я вдома буду. А зараз я відпускаю тебе у відрядження. До речі, воно, здається, йде до нашого столика…
І справді, Ірина з шаленою швидкістю мчала до столика Ніни та Якова.
– Ти, так ти, так ти… Ти ж казав, що вільний, і любиш тільки мене! Я на тебе цілий місяць витратила, та й гроші ти в мене брав! Повернеш усе завтра ж, інакше я в суд піду з розписками! На очі мені більше не потрапляй!
Й Ірина гордо пішла.
Григорій зібрався слідом за нею, але тут його зупинив офіціант і дав рахунок за напої та закуски.
Грошей у Григорія не було, але хазяїн ресторану був дуже люб’язний і запропонував йому як оплату за вечерю попрацювати у нього посудомийником із проживанням.
Відмовити йому Григорій не зміг, тим більше, що жити йому тепер було ніде, аліменти на дітей ще ніхто не скасовував, та й борг Ірині віддавати ще треба.
Наступного дня Ніна подала на розлучення. Через місяць їх розлучили, а Григорій і не заперечував – сенсу не бачив.
Весь цей місяць він мив у ресторані посуд, щоб відпрацювати смачну вечерю, яку він встиг замовити тоді, сподіваючись на те, що Іра її оплатить.
Щоб розплатитися з боргами й оплатити аліменти на трьох дітей він вмовив хазяїна ресторану взяти його прибиральником, і той люб’язно погодився.
Шукати нову роботу йому поки що було ніколи, він дуже був зайнятий.
Але нещодавно дзвонила його колишня дружина і пропонувала почати все з самого початку, і Грицько думає погодитися.
Минуло пів року. Яків залицяється до Ніни, дарує подарунки, і їй це дуже подобається. Вона навіть подумує про те, що від такого чоловіка готова і дітей народити, адже Яків здатний фінансово її забезпечити. І їй не треба буде думати про те, як прогодувати себе та дитину.
Але це поки що тільки думки.
Яків впевнений у тому, що поява Ніни в його кабінеті – це доля.
Саме таку жінку він шукав все життя, та, мабуть, шукав не там. Він уже купив обручку і збирається зробити їй пропозицію.
Ірина теж знайшла своє щастя. Коли вона так поспішно вибігала з ресторану, то мало не наскочила на Костянтина, який заходив туди.
Йому вона дуже сподобалася. Ірина і Костянтин вже готуються до весілля.
Тож і її долю Григорій мимоволі влаштував, й Ірина йому навіть за це вдячна.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.