— Відстань ти від мене! Я одружуватися на тобі не обіцяв! І взагалі я і знати не знаю,
чия це дитина. А може, не мій зовсім? Тому, гуляй, а я мабуть поїду собі. — так
говорив Віктор Валентіні.
А вона стояла і не могла повірити ні вухам, ні очам своїм. Чи це той Віктор, який у
коханні їй зізнавався і носив на руках? Чи той цей Вітя, який називав її коханою і
обіцяв всі скарби світу
Перед нею стояв злегка розгублений, а тому сердитий, чужий чоловік… Поплакала
Валя тиждень, помахавши Віті назавжди рукою, але через вік, було їй тридцять п’ять
уже, своєї невиразності, а значить малої ймовірності знайти чоловіка, вирішила
залишити дитину.
З’явилася дівчинка, назвала Мaша. Дівчинка була спокійною,
безпроблемною і не завдавала своїй матері ніякого клопоту. Наче знала, що хоч
кричи, хоч не кричи, а нічого не доб’єшся…
Валя непогано відносилася до доньки, але видно було, що справжньої материнської
любові в неї не було – наче й годує, одягає і іграшки купує. Але щоб дитину обійняти,
погуляти з нею — ні. Цього не було.
Маленька Маша часто тягла руки до матері, але та усувала її. То вона зайнята, то
багато речей, то втомилася, то голова болить. Так і не прокинувся в неї той
материнський інстинкт.
Коли Маші було сім років Валя познайомилася з чоловіком. Додому його притягла
до себе! Все селище про це шептілося! Яка Валька легковажна.
Чоловік несерйозний, немісцевий, роботи постійної немає, живе незрозуміло де!
Може зовсім шахрай. Валя у місцевому Сільпо працювала, а він у них брав машини з
товаром розвантажувати. На цьому професійному ґрунті у них роман і закрутився.
А незабаром Валя нареченого до себе жити і покликала.
Всі сусіди засуджували жінку – притягла додому когось! Про доньку б маленьку подумала, балакали сусіди.
Ще й мовчав він постійно, слово з нього не витягнеш. Значить, приховує щось.
А Валя не слухала нікого. Наче розуміла, що це її останній шанс жіноче щастя своє
знайти. Але незабаром думка сусідів змінилася на рахунок цього небалакучого на
перший погляд чловіка.
Будинок Валентини без чоловічих рук давно вимагав ремонту — Ігор, так звали
чоловіка, спочатку ганок підправив, потім залатав дах, паркан повалений підняв.
Щодня він щось ремонтував і будинок гарнішав на очах
Побачивши, що в нього руки звідки треба ростуть, люди почали звертатися за
допомогою, а він казав:
— Якщо ти старий або бідний зовсім і так тобі допоможу. А якщо ні, то грошей плати
чи продуктами.
З одних брав грошима, з інших консервацією, м’ясом, яйцями, молоком. У Валі то
город був, а худоби не було — куди без чоловіка. Тому раніше вона Машу не часто
балувала домашньою сметаною та молоком. А зараз у холодильнику й вершки до
кави, і молоко домашнє, й сир.
У чоловіка Ігоря руки були золоті. І Валя, яка ніколи не була красунею, змінилася
поруч з ним — світилася вся. До Маші поласковіше навіть стала. Усміхається, а в неї,
виявляється, ямочки на щоках. Ось як…
А Маша до школи вже ходила. Якось сиділа вона на ганку, та спостерігала, як дядько
Ігор працює. А потім пішла до подружки до сусіднього будинку. А прийшла тільки
надвечір, загулялася.
Відчинивши хвіртку, дівчинка очманіла … Посеред двору стояли … гойдалки! Вони
легко гойдалися від подиху вітерця і так і манили до себе, так і звали.
— Це мені?! Дядько Ігор! Це ви зробили мені? Гойдалки?!! — Не вірила своїм очам
Маша.
— Тобі, Маша, звичайно тобі! Приймай роботу! — радісно засміявся зазвичай
мовчазний дядько Ігор.
І Маша сіла на сидіння і розкочувалася сильно туди-сюди, а вітер свистів у неї у вухах
і щасливішої дівчинки не було на всьому світі. Валя йшла рано на роботу, тому
куховарство на себе теж узяв дядько Ігор.
Він готував сніданок, обід. А які він робив пироги, а запіканки! Це саме він навчив
Машу смачно готувати та столи накривати. Стільки талантів виявилося в цій
мовчазній людині.
Коли настала зима і день став коротким, дядько Ігор проводжав і зустрічав її зі
школи. Він ніс її портфель і розповідав їй історії зі свого життя. Розповідав, як дбав за
тяжко хворою матір’ю, продав свою квартиру, щоб допомогти їй. І як рідний брат
вигнав його з домівки обманним шляхом.
Він навчив її ловити рибу. Влітку, на зорі, вони ходили вдвох на річку і сиділи
тихенько, чекаючи на клювання. Так він навчив її терпінню. А в середині літа дядько
Ігор купив їй перший дитячий велосипед і вчив кататися на ньому.
— Ігоре, покалічиться ж дівчина. — казала мати.
— Не покалічиться. Вона повинна вчитися падати і підніматися знову. — відповів він
їй твердо.
А одного разу на новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани. Увечері вони
сіли за святковий стіл, який накрив дядько Ігор з допомогою Маші. Вони дочекалися
бою курантів, вітали одне одного, сміялися і цокалися келихами.
Усім було смачно та весело. А вранці Валя та Ігор прокинулися від Машиного крику і
вереску.
— Ковзани! Ура! У мене є справжні ковзани! Білі та нові! Дякую, дякую!!! — Кричала
Маша, знайшовши під ялинкою подарунок. Дівчинка притискала їх до грудей і по
обличчю її текли сльози щастя.
А потім вони з дядьком Ігорем пішли на замерзлу річку і він довго розчищав сніг із
льоду, а вона йому допомагала. Потім вчив її кататись. Вона падала, але він терпляче
вів її за руку, доки вона не навчилася стояти на ногах міцно.
А потім змогла проїхати по-справжньому і жодного разу не впала. Маша тріумфувала
і верещала від щастя. А коли вони вже йшли з річки, кинулася йому на шию:
— Дякую тобі за все! Дякую, тату…
Тепер плакав Ігор. Від радості. Він скидав скупі чоловічі сльози, щоб не побачила
Маша, але вони котилися самі собою і відразу замерзали на морозному повітрі
дрібними крижинками.
Потім Маша виросла. поїхала вчитися до міста. І вона мала дуже багато труднощів у
житті. Як це й у всіх. Але він був поруч завжди. Він був на її випускному. Він возив їй у
місто сумки з продуктами, щоб, не дай Боже, його донечка, його Маша не голодувала.
Він вів її під вінець, коли Маша виходила заміж. Разом з її чоловіком він стояв під
вікнами лікарні, чекаючи на новини. Він няньчив своїх онуків і любив їх так, як не
люблять іноді рідних.
А потім він пішов, як колись підемо ми всі. На прощанні Маша разом із матір’ю
стояла в глибокій скорботі і кинувши жменю землі, зітхнувши важко, промовила:
— Прощавай, тато … Ти був найкращим батьком у світі. Я завжди буду тебе
пам’ятати…
І він залишився у її серці назавжди. Не як дядько Ігор, не як вітчим, а як БАТЬКО…
Адже батько іноді не той, хто народив, а хто виховав, хто ділив твій біль та радість.
Хто був поряд…