– Ну от ми й вдома! – Надія Василівна дбайливо опустила на підлогу свою кішку, яку привезла із собою. – Давай, Мурка, ти перша входь, по традиції.
Старенька кішка обережно зробила кілька кроків і вмостилася посередині хати, розглядаючи незнайоме приміщення. Надія Василівна взялася за перетягування речей, які привезла зі своєї колишньої міської квартири.
Це заняття зайняло багато часу, літня жінка часто сідала відпочивала, а допомогти їй не було кому. Нарешті, з тяжкою роботою було покінчено, і, присівши біля столу, пенсіонерка почала планувати, що робити найближчим часом.
«Завтра треба буде відвідати сусідів, спробувати познайомитись. Дай боже, щоб люди були нормальні, не сварливі чи любителі погульбанити, бо це біда! Ну що, піду спати, ранок вечора мудріший».
Надія Василівна стала пенсіонеркою нещодавно. Пропрацювавши все життя на одному підприємстві, вона заслужила до виходу на пенсію невеликий бенкет, на якому новоспечена пенсіонерка навіть трохи розплакалася. На згадку їй подарували альбом із фотографіями цього самого підприємства, було сказано на її адресу чимало добрих слів та побажань. Ну і, як водиться, про Надію Василівну пізніше благополучно забули.
Ось так і почалося нове життя пенсіонерки у стінах трикімнатної квартири, що дісталася їй після того, як чоловіка не стало. Діти Надії Василівни, син і дочка, дорослі й самостійні люди, жили окремо, і самотність літньої жінки прикрашала старенька кішка Мурка, яка, втім, через свій похилий вік, велику частину дня спала на своїй підстилці.
Діти приходили до матері дуже рідко, але пенсіонерка знайшла спосіб не сумувати. Велика домашня бібліотека, теж спадщина чоловіка, допомагала скоротати вечори, і Надія Василівна, любителька почитати, із задоволенням це робила.
Але невдовзі Надія Василівна зіштовхнулася з проблемою, яку треба було вирішувати терміново та невідкладно.
Вся справа в тому, що трикімнатні хороми висмоктували на своє утримання такі гроші, що призначена пенсія зникала, щойно встигнувши з’явитися. Оплата всіх комунальних послуг, внески за капремонт та навіть за прибирання під’їзду зростали від місяця до місяця. Хоч як не намагалася жінка заощадити, грошей не вистачало.
“Треба просити допомоги у дітей, адже, зрештою, після мого відходу ця квартира дістанеться їм, нехай беруть участь у її утриманні”, – вирішила пенсіонерка.
Андрій, син Надії Василівни, вислухавши прохання матері і насупившись, почав обмірковувати ситуацію, чухаючи кінчик носа. Андрій був досить успішним бізнесменом і на його допомогу мати розраховувала найбільше.
– Розумієш, мамо, зараз ти зі своїм проханням дуже не вчасно звернулася. Усі кошти у мене пішли на закупівлю товару, і вільних грошей нема. Може, згодом щось придумаю.
Андрій обвів поглядом кімнату і додав:
– А ти постарайся жити економніше, пенсія в тебе вища за середню, має вистачати.
Мати не почала пояснювати синові, що іноді не залишається грошей навіть на найнеобхідніше, але, зітхнувши, промовчала.
Наступного дня Надія Василівна зателефонувала дочці, звернувшись із проханням про допомогу.
– Що ти, мамо, звідки гроші? Діти ростуть не по днях, а годинах, одяг постійно новий треба, їсти хочуть постійно. А різні секції, гуртки – все ж також платне! Ми самі ледве кінці з кінцями зводимо, зайвих грошей немає!
Знаючи, що її Люда недавно купила нову машину, Надія Василівна не нагадала про це доньці, делікатно промовчала.
– А взагалі, мамо, тобі треба жити економніше, пенсії має вистачати!
– Дякую за пораду, Люда, я постараюся наслідувати твою пораду! – Пенсіонерка, попрощавшись, поклала трубку.
«Отже, розраховувати я можу лише на себе! Ну що, почнемо тотальну економію!
Надія Василівна відкрила зошит та зробила перший запис. Тепер щодня вона педантично записувала всі поточні витрати, засмучуючись, якщо вони були більшими за попередні. Читала тепер Надія Василівна тільки за денного світла, вона намагалася заощаджувати і воду, і продукти, регулярно обминаючи магазини у пошуках товарів зі знижкою.
Діти, котрі й так не регулярно відвідували матір, взагалі перестали приходити.
Але на день народження матері Андрій та Люда прийшли разом. Надія Василівна була по-справжньому щасливою і після вручення їй скромних подарунків запросила дорогих гостей за стіл. Окрім неї та дітей, гостей не передбачалося (кішка Мурка не береться до уваги), стіл був накритий по-домашньому. Надія Василівна, заощаджуючи на всьому, примудрилася, не витративши зайвої гривні, накрити пристойний, на її думку, стіл
.– Ось, дітки мої рідні, пригощайтеся! Ось варена картопля з кропом, смажена риба в паніровці з житнього борошна і салат із капусти та зеленого горошку, заправлений олією. На десерт – вівсяне печиво, чай.
– Це що за раціон такий? – син невдоволено скривився. – Я думав, маминих делікатесів скуштувати, твоїх фірмових страв, а тут…
– Мамо, ну правда, що це за частування? Ти нам не рада? – Люда підтримала брата.
– Не кажіть нісенітниць, я завжди вам рада і люблю вас обох. Але на делікатеси у мене просто немає грошей, так що чим багаті, тим і раді.
– Дорікаєш? Ти для цього запросила нас? – образився Андрій.
– Досить нести нісенітницю! Я запросила своїх дітей на свій день народження та пригощаю тим, чим можу. Це мій щоденний раціон, та й то, рибу я їм у свята. Тож давайте за стіл! І без розмов, – голос Надії Василівни звучав сухо та жорстко.
– А давайте зараз замовимо піцу, роли і посидимо по-людськи? – Спробував врятувати положення Андрій, дістаючи з пакета пляшку ігристого.
– Ну не знаю, у мене копійки зайвої немає, ви ж знаєте моє становище, – одразу занила плечима Люда.
Але мати її зупинила:
– Будемо їсти те, що є, і вистачить про це! Сідайте!
– Ну ні, таке частування я зміг би знайти в дешевій студентській їдальні! Дякую за все, я пішов! – гримнувши дверима, Андрій вийшов.
За кілька хвилин з надуманого приводу пішла і Людмила, цмокнувши на прощання матір.
Залишившись сама, Надія Василівна окинула поглядом скромний, але з любов’ю накритий стіл.
– А що, Мурко, погуляємо? Ігристе у нас є, бенкетуватимемо! – З гіркою усмішкою пенсіонерка підхопила кішку і присіла до столу.
Сутеніло. Надія Василівна сиділа за столом на самоті (Мурка вже спала, згорнувшись клубочком на дивані) і пила ігристе з келиха. Думала. На столі остигала недоторкана картопля.
Минуло кілька тижнів. У квартирі Людмили пролунав дзвінок. Дзвонив брат.
– Привіт, Людо! Новину вже знаєш?
– Ні, але судячи з твого голосу, трапилося щось екстраординарне.
– Так і є! Значить так, мама продає міську квартиру та переїжджає до села. Такі ж бабусі біля під’їзду на лавці їй порадили, от мати й зайнялася. Кажуть, вже й будиночок собі придивилася. Так що давай, дзвони їй чи сама до неї їдь. Відмов її, мене вона точно не послухає.
– Вже біжу! По телефону такі речі не вирішуються, я зроблю все можливе.
Але ні окремо, ні спільно дітям не вдалося переконати матір, і незабаром вона все-таки продала квартиру за хороші гроші і без особливих почуттів з цього приводу з’їхала в куплений нею затишний, але просторий сільський будиночок, не забувши прихопити і свою улюблену кішку. .
Вже наступного дня після вселення, як і планувала пенсіонерка, вона почала знайомитись із сусідами.
Найближчий сусід, міцний і розважливий чоловік, пенсіонер, вдівець, дуже зрадів новій сусідці.
– Вам обов’язково сподобається тут жити! Все поряд, все своє, від міста недалеко, регулярно ходять електрички, будиночок у вас міцний, і невелика городня ділянка є, прямо за парканом стежка до лісу, а там і до річки рукою подати. Краса, одним словом! А якщо треба допомогти – так я з великим задоволенням! – Церемонно вклонившись, чоловік голосно засміявся.
Надія Василівна теж усміхнулася у відповідь – сусід їй дуже сподобався.
– Прошу ввечері на чашку чаю! Буду рада такому гостю! – отримавши позитивну відповідь, жінка продовжила своє знайомство із жителями села.
Як виявилося, у своїй більшості це були люди працьовиті та товариські. Багато хто, дізнавшись, що вона живе сама, пропонували негайну допомогу по господарству, що дуже порадувало Надію Василівну.
Згодом із багатьма сусідами пенсіонерка потоваришувала і перейшла на «ти». Особливо вона зблизилася зі своїм сусідом, пенсіонером, Іваном Васильовичем.
Іван Васильович, або просто Іван, як невдовзі почала звати його Надія Василівна, жив у селі не перший рік, переїхавши з міста після втрати дружини. Працьовитий і вмілий чоловік допоміг новій сусідці поправити паркан, зробив новий квітник замість старого.
Надія Василівна на подяку годувала Івана найсмачнішими стравами, на які могла витратити невеликі суми та застосувати всі свої кулінарні здібності.
«Нарешті є можливість пожити для себе! Навіть не думала, що так все вдало складеться», – Надія Василівна мислила тепер лише позитивно.
Минуло трохи часу, і Надія Василівна, на свій сором, раптом зрозуміла, що закохалася в сусіда як дівчисько.
А в місті життя йшло своєю чергою.
– Привіт, сестра! Ну, як там у тебе? Чи вдалося дізнатися у сусідів, де зараз живе наша мандрівниця?
– Так, я дізналася. Виявляється, наша мама купила міцний будиночок у селі, зовсім недалеко. Скільки їй обійшлася ця покупка, не знаю, але явно не за ціною трикімнатної квартири в місті!
– Згоден. Гроші в неї мали залишитися. Я тут подумав, адже нам теж належить частина спадщини батька, тож треба їхати до неї та обговорити це питання. Мені треба було б нову сауну побудувати, от і гроші були б до речі.
– Ой, а мені як потрібні гроші! – Люда була, як завжди, у своєму репертуарі. – Мені зараз ці гроші, ой, як би знадобилися, старшому тільки цього місяця…
– Все! – зупинив її голосіння брат. – Збирайся, їдемо!
Надія Василівна копошилася за будинком, прополюючи грядки. Нове заняття захопило пенсіонерку, і від цього заняття її відволік голос сусіда.
– Надя, до тебе гості, зустрічай!
На порозі будинку стояли її діти – Андрій із букетом квітів та Людмила з невеликою господарською сумкою, як видно, із гостинцями.
– Надя? Ти вже тут своя? – з усмішкою промовив Андрій.
І кивнувши у бік сусідської хати, додав:
– Контакт із місцевим населенням, як я подивлюсь, налагоджений тісно.
– Та гаразд тобі, знайшов про що говорити!
Люда, підскочила до матері, обійняла її і заторохтіла:
– Нарешті ми тебе знайшли. Я так переживала де ти, що з тобою! Вночі не спала!
– Довго ж ви мене шукали, дітки мої дорогі, – сухо промовила Надія Василівна. – Але коли вже приїхали, то проходьте, чого на вулиці стояти.
Увійшовши до будинку, Андрій оцінюючим поглядом обвів простору оселю.
– Це скільки ж коштували такі хороми? Усі гроші за квартиру пішли чи лишилися? – Андрій не став відкладати розмову про гроші надовго.
– Ти квіточки які приніс забери. Та й незрозуміло, навіщо квіти в селі? Он у мене під вікном ростуть, нічим не гірші. А щодо грошей, нехай тебе це не хвилює, мені вистачить, знову допомоги просити не буду.
– Мамо, але так не зовсім чесно! – у розмову втрутилася Люда. – Ми твої діти, теж маємо право на свою частину від продажу нашого житла.
– Я не дочула? Нашого? Що ж ви не хотіли допомогти у утриманні цього житла? Чи вже забули?
– Тоді так склалися обставини… – почав Андрій, але мати його різко зупинила.
– Про гроші забудьте. Квартира моя, я там була прописана одна, значить, і розпоряджатися своєю квартирою я мала право, як хотіла! Ви не шукали мене, ви за грошима приїхали! Тобі, Андрію, напевно хочеться нову сауну побудувати, а ти, Людо, мабуть, новий манікюр захотіла чи ще чогось. Не мати вам потрібна, а її гаманець.
– Так, неласково зустрічаєш, мамо! – Андрій стояв біля столу, не знаючи, що сказати.
– А це вже як заслужили! – Надія Василівна пройшла повз дітей і, вийшовши на ганок, голосно покликала сусіда.
– Іване, закінчуй свої справи! Обід готовий, давай, заходь! Гості вже їдуть, помилково до мене заїхали!
Коли в клубах пилу машина Андрія зникла за селом, відвозячи його, сестру та їхні нездійснені бажання, в будинку пенсіонерки знову настала тиша, яку порушувало лише муркотіння старої кішки Мурки.
Минув рік. Вечірній серпанок опускався над селом, і двоє пенсіонерів, що сиділи за столом, увімкнули невелику настільну лампу. До них ніхто не приїжджав, незважаючи на близькість річки та лісу, ніхто не хотів відпочити в компанії колись найрідніших людей.
Але люди похилого віку були щасливі, щасливі тим, що доля на схилі років подарувала їм душевний спокій та дружню підтримку.