Ганна мимоволі кинула погляд на вікна п’ятого поверху, проходячи повз будинок колишньої свекрухи, і зніяковіло звела брови: у такий ранній час у Ірини Анатоліївни світилося світло. Ганна подивилася на годинник. Хвилин десять вільних до зміни вона мала.
Після розлучення Ганна знайшла роботу кондуктором. Сусід її батьків, який працює в АТП водієм тролейбуса, саме шукав собі на період відпустки напарниці, людину на підміну. Ганна й погодилася. Восени син мав піти до дитячого садка, залишалося тільки пройти комісію.
“Не відмовляйся, доню”, – порадила мати Ганни. – “Я де треба посиджу з внуком, або тату залишимо. Тобі треба розвіятися, змінити обстановку”.
І Ганна змінила. Так, що залишилася працювати на постійній основі. Вже син Петрик перейшов у п’ятий клас, а Ганна так і працювала кондуктором.
Ганна швидко піднялася на п’ятий поверх і подзвонила двері. Приклала вухо до дверей, тиша, знову натиснула на дзвінок. Тоді Ганна дістала свої ключі та відчинила двері.
– Ірина Анатолівно, — покликала вона і скинула кросівки.
– Хто там, Ганна? — пролунав заспаний жіночий голос із вітальні.
– Знову заснули у кріслі? — змахнула руками Ганна. — А я дивлюсь, світло світиться. Розбудила. Ідіть до себе, я світло вимкну.
– Заснула, Ганно, знову безсоння. Коліна знову відчуваю. Дякую, що зайшла. На роботу?
– Так, я тоді побігла.
– Біжи. Я хотіла тобі подзвонити. На ювілей, може, кудись у кафе всіх запросити.
– Не знаю, — знизала плечима Ганна. — Можна й у кафе. Якщо хочете обговорити, зателефонуйте мені ввечері. Я сьогодні о дев’ятій точно буду вдома.
– Добре, дякую, Ганно, вдалого дня.
-І вам, Ірино Анатоліївно, я закрию сама.
Ганна взулась і вийшла на сходовий майданчик. Зачиняючи двері на ключ, вона раптом зрозуміла, що колишня свекруха просто не хоче цього разу навантажувати її, тому й заговорила про кафе. Знає, що, крім Ганни, ніхто не приїде і не допоможе.
***
Про те, що чоловік зустрів іншу, Ганна дізналася від свекрухи. Та покликала її на кухню, коли пила ввечері чай і сказала, що бачила сина з іншого.
Не було зловтіхи в її голосі, гордовитості, навпаки, свекруха співчутливо, по-жіночому намагалася заспокоїти. Повідомила раніше, щоб Ганна мала шанс обдумати все і прийняти рішення.
– Обман не прикрашає мого сина, не знаю, чому він так вчинив із тобою.
Ганна мовчала.
— Пробач мені, що я наважилася тобі повідомити, просто не можу більше приховувати. Це важко.
– Важко, – погодилася Ганна і пішла до себе в кімнату.
Петрику на той момент було лише шість місяців. Розлучалися важко. Зрештою, Ганна не витримала і переїхала жити до своїх батьків. А Віктор переїхав жити до нової пасії. Ганна спочатку думала, що з Владою у її чоловіка просто інтрижка, але виявилося, що там все набагато серйозніше. Спочатку Ганна бігала до колишньої свекрухи, сподіваючись зіткнутися з колишнім чоловіком, вона думала, що зможе повернути Віктора, але все було марно. Двічі за весь час Віктор був один без Влади, але тримався сухо, насторожено. А Ганна розпливалася в посмішці та показувала фотографії сина. Їхнього сина.
Аліменти Віктор почав платити одразу, та й просто підкидав грошей чи питав, що купити. Але зустрічатися з дитиною не поспішав. Приходив раз на три місяці на годину і вважав, що цього достатньо. Ганна розуміла. Дитина ще занадто мала, щоб брати його з собою на рибалку або ще кудись. Петрик мало ще розумів. Але без батька він почав повертатись на живіт, без батька у нього зʼявився перший зуб, перші кроки побачила мама. Пізніше Віктор теж не виявляв особливих інтересів до сина, коли той підріс. Навіть у Ірини Анатоліївни онук бував частіше за сина. Петрик забігав до неї після уроків, ходив на її прохання в магазин або ще кудись. Ганна пишалася сином. Він робив все по душевній доброті, без настанов.
Останні п’ять років Ганна дедалі частіше почала бувати у колишньої свекрухи. Та одразу після виходу на пенсію сильно здала. Наче всі недуги разом, що стільки часу не являли собе, дали про себе знати.
У Віктора були свої справи, він відмахувався і казав, що зайнятий. Донька Ірини Анатоліївни жила з чоловіком у сусідньому місті, в трьох годинах їзди, але була у матері рідко і теж жартувала, що матері просто на пенсії нудно, от і придумала вона собі недуги.
А Ганна знала, що недуги, були справжні. Вона допомагала тепер уже колишній свекрусі, намагалася, щоб вдома у Ірини Анатоліївни було менше клопоту, і холодильник не пустував. Свекруха вважала, що можна прожити на бутербродах та кефірі, а Ганна несла їй суп, друге.
На день народження матері сім’я все ж таки збиралася повним складом. Приїжджала дочка Марина з чоловіком та дітьми, і Віктор приходив зі своєю Владою. Приходили родичі, зазвичай, до призначеного часу. Ганна ж приходила зазвичай до колишньої свекрухи рано-вранці і допомагала готувати, накривати на стіл, а після святкування залишалася прибирати і мити посуд.
Сім’я доньки не залишалася ночувати, навіть коли день народження матері випадав на вихідні. Дочка всім дякувала через дві години після приїзду і збирала всіх у зворотний шлях. А Віктор з новою пасією вважали, що це не їхня справа — мити посуд. Ганна залишалася. Розуміла, що свекруха розгрібатиме все це до ранку. Усміхалася на обурення Ірини Анатоліївни та відмахувалася: “Мені не важко, я зараз швидко. А чашки залишу, домиєте”.
Ганна це робила спеціально, щоб свекруха теж брала участь і почувала себе господаркою у власному будинку. Так було і поки Ганна жила в її квартирі, і так тривало досі.
***
Ірина Анатоліївна зателефонувала, як і домовлялися. Вона тягла слова, хотіла почути від Ганни хоч якусь пропозицію, як їй вчинити. Але Ганна мовчала. Відзначити ювілей, шістдесят п’ять років, вийде на цілу пенсію, якщо скромно. А скромно не вийде.
— А Віктора ви не питали, може він сплатить банкет для матері? – Раптом сказала Ганна.
— Не питала, я сумніваюся…
— А ви спитайте! Ви мати, він від часу нашого розлучення жодного разу, я так розумію, грошей не дав. Що там вони дарують, подарунки дуже дешеві.
– Ганно! – зупинила її Ірина Анатоліївна.
— Вибачте. – Ганна осіклася і вибачилася. Понесло. Жаль стало жінку, якій би після виходу на пенсію відпочивати, а не ходити поліклініками та лікарнями. Ганна хотіла б сказати, що діти повинні бути вдячні їй. Виховала двох дітей одна. А вони…
Ганна стрималася. Вона була іншою. Її виховали у строгості. Не можна навіть поганого слова сказати про батьків, не те, що не допомогти.
Ганна поговорила зі свекрухою і не прибрала телефону, а набрала Віктору.
– Привіт. У мами день народження, що ти… ви подаруєте їй, — запнулась Ганна.
– Привіт. Не знаю. Може кавоварку, у нас стоїть нова.
– Вона не п’є кави, їй не можна.
– Ну, не знаю… Мультиварка є, здається.
– Вона нею не користується, ти ж знаєш…
– Знайдемо щось… – Ганна почула на задньому фоні питання Влади: “Хто там дзвонить?”
– Стривай. — Ганна розуміла, що він кине зараз слухавку. — Мама хотіла б відзначити ювілей у кафе. Може, організуєш, вона не має таких грошей.
– Я-я-я? — простягнув Віктор з таким подивом, що тепер відповіді Ганні можна було й не чекати. Тепер їй хотілося кинути слухавку.
– Я зрозуміла, забудь. – Ганна натиснула кнопку на телефоні.
Наступного дня Ганна сама зателефонувала до Ірини Анатоліївни і, між іншим, сказала, що на роботі її пригостили новим салатом. Він такий смачний і готувати його швидко, тож йому точно бути місце на святковому столі — гостям сподобається. Ганна за свекруху вирішила відзначати ювілей вдома.
Петрик активно допомагав, за списком за тиждень купив усі необхідні продукти тривалого зберігання, а Ганна з’їздила на ринок, щоб купити овочі, курку, копченості, сир та інші продукти для святкового столу.
У день народження свекрухи, Ганна змінилася змінами, щоб допомогти Ірині Анатоліївні з приготуванням та прибиранням. Петрик з матір’ю принесли розкладний стіл із кухні і поставили його в центрі вітальні, накрили білою скатертиною. Ганна поставила на стіл у вазі величезний букет жовтих хризантем — улюблених квітів колишньої свекрухи. Ганна бігала з кухні до кімнати, Петрик допомагав, повернувшись зі школи. Ось вже на столі не лишилося порожнього місця. Ганна посміхнулася та посадила Ірину Анатоліївну з онуком за стіл.
– Давайте, я вас сфотографую. Давно не робили знімків.
— І разом давайте якось, — запропонувала іменинниця.
Ганна намагалася кожне свято робити хоч би кілька спільних фотографій родини. Фотографувала зазвичай вона. І друкувала свекрусі знімки теж.
Нарешті почали збиратися гості. Першою приїхала дочка із сім’єю. Шумно стало. Діти хапали зі столу солодощі та бігали з їжею. Ганна мовчала і поглядала на свекруху. Рівно о шостій вечора приїхав син із Владою.
Син з порога простягнув матері до рук набір кухонних ножів і привітав обійнявши. Влада обмежилася посмішкою.
За столом Ганна встигла підняти один тост, а всі накинулися на їжу. Як завжди. Ні розмов, ні новин. Тільки стукіт виделок і ложок, та сперечання дітей дочки.
— Салат якийсь новий, цікавий, що там мамо? – Дочка відірвалася від тарілки.
— Це в Ганни питай, вона його готувала.
– А-а-а, – тільки й простягла доньку, одразу втративши інтерес до складу салату.
— Курочка в тебе щоразу чудова, з такою апетитною скоринкою, правда ж, Владо? — син обернувся до своєї супутниці.
— Так, смачна, як завжди, — підтримала Влада Віктора.
— То це Ганна вже років п’ять чи більше готує гаряче до столу.
Віктор мовчки глянув на Владу, потім на Ганну і глибоко зітхнув.
— Давайте сьогодні сфотографуємося разом, не забудемо, — радісно сказала Ганна.
— Стривай. — Ірина Анатоліївна посадила жінку, що підскочила назад. — Я маю невелике оголошення. Я хочу дещо повідомити зараз, щоби всі чули.
Для Ганни ця звістка теж була несподіванкою. Усі затихли, застигли.
– Вам, діти мої, це рішення може здатися дивним, але я так вирішила і своє рішення не зміню. Прошу прийняти як є. Я проконсультувалася і свою квартиру подарую Петрику.
– Ох, – дочка притиснула долоню до лоба.
— Не треба охати, — Ірина Анатоліївна підняла ліву руку вгору.
— Так ось чому Ганна завжди тут сяє, стіл накриває. Через квартиру. Ясно все, — майже заспівала Влада.
Віктор глянув на Ганну, потім на матір.
– Не чекав.
— А на що ти чекав? – Запитала мама.
– Так. До речі, зупинила дочка. – Чому Петрику, а не нашим дітям. Це також твої онуки. Причому Світлана народилася раніше. Вона перша онука.
— Я так вирішила, — повторила Ірина Анатоліївна.
Вперше Ганна бачила свекруху такою серйозною і твердою у своїх намірах.
— Дякую цьому будинку, поїдемо до іншого. Збирайтеся діти, нам ще їхати далеко. Дякую, мамо, Ганно. Вікторе, бувай, побачимося.
Віктор мовчки жував. Влада сиділа, спираючись на спинку стільця, і хитро дивилася на Ганну.
– Так.
– А як же загальне фото? — намагаючись зупинити цей концерт, вигукнула Ганна.
— Ой, зовсім забула про подарунок, — дочка простягла в коридорі матері набір: скатертина та серветки червоного кольору. Ірина Анатоліївна не любила червоне. Ганна глянула на свекруху і стиснула зуби. Як так.
— Мамо, ми теж додому, завтра вставати рано, — Віктор став у дверях.
Губи Ірини Анатоліївни затремтіли. Вона стримувала сльози, стоячи у маленькому коридорчику. Пішла дочка з сім’єю, пішов син із співмешканкою. Петрик, що нічого не розуміє, плескав очима.
— Навіщо ви це зробили? Вам ще жити і жити, — спитала Ганна.
— Ось тому і хочу залишити квартиру Петрику. Якби я сказала, що залишаю тобі. У-у-у-у, вони б тобі спокою не дали. А так. Ти моя колишня невістка, а він мій рідний онук, розумієш різницю?
Ганна замовкла і важко зітхнула. Не розуміла вона, навіщо був увесь цей концерт з боку свекрухи.
— Ти теж маєш ухвалити моє рішення. Оформимо все якнайшвидше, чуєш?
— Добре, Ірино Анатоліївно. Торт будемо? Жаль, що всі розійшлися.
— Звісно. Став чай. Моя сім’я залишилася, — усміхнулася свекруха і, поплескавши Петрика по плечу, покликала до кімнати.
Прийняти таке рішення матері, звичайно, діти були не в змозі. Навіть дзвонили, приходили, просили, цікавилися чи не переконала Ганна матір ухвалити таке рішення. Але Ірина Анатоліївна стояла на своєму. І оформила квартиру на онука, законним представником якого виступила, звісно, Ганна.
Нікого з дітей не цікавило, як почувається мати, чим живе, ніхто не запитав про здоров’я, чи потрібно їй щось купити в магазині, допомогти по дому, всіх цікавила лише квартира, яка відійде Петрику та колишній невістці.