То як до мене в неділю перед службою забігти на вареники зі сметаною, то так має
бути, а як мені яблук – плати гроші. Я б так не вчинила, тому і хочу спитати вашої
поради.
Живу я з сином, невісткою і онучкою, якій вже сімнадцять років, в селі. Маємо свій
будиночок, кота, собачку і пару курочок, щоб яйця свої були.
Молоді пильнують роботу, а мені одній ще й сімдесятирічній жінці нічого не треба.
Їсти дадуть, до церкви заведуть, а більше мені й не треба, аби був мир та спокій і
здоров’ячко звісно.
Єдине, чим я стараюся допомагати молодим, так це приготую їм їсти. То борщу то
вареників наліплю цілу стільницю. Я їх сушу, складаю в миску, а потім цілий тиждень
смажимо на пательні.
Через дорогу живе вже самотня жіночка Люба. Чоловіка, як і мого, вже немає і маму
рік тому, як в останню путь провела. Син і дочка Люби створили свої сім’ї і живуть
окремо.
Шкода мені Любу. Розумію, що скучно їй одній. Ось і кличу її до себе чи на каву чи на
чай з пляцком, який невістка пече.
Не раз гукаю її, щоб перед церквою забігла на вареники, бо знаю, що для себе одної
їй не хочеться вже готувати.
Але ситуація яка трапилася днями мене сильно здивувала. Мабуть, то тільки я така
добра до неї.
Невістка на Спаса запланувала провідати свою рідну сестру, яка вийшла заміж у
Франківську. В Єви цієї троє дітей. Живуть вони в квартирі, тому все купують.
Я і картоплі накопала і цибульки спакувала. Та всього з села, бо невістка моя водій,
своїм авто їде. Перед виїздом Єва зателефонувала і спитала, чи немає в нас часом
яблук, бо дуже діти хочуть.
В нас цього року яблунька не вродила. Є одна деревина, але дуже вони кислі. Ось я і
згадала, що в Люби біля хвіртки паперівка росте. Вся стежка ними засипана. Яблука
то смачні, але ж їсти їх нікому.
Взяла я пакет та й пішла до сусідки.
– Любцю, я тут трохи в тебе по ґаздую, можна?, – спитала я сусідку, розказуючи чому
прийшла просити в неї яблука.
Люба мовчала, але навіть у пакет сама яблука підкидала, а коли я мала йти, каже:
“Ну сотку мені даш, бо яблука справді файні. В магазині таких не купиш”.
Я невістці навіть цього не розказувала, бо вона б їх назад за фіртку висипала Любі.
Але так мені неприємно стало. Я ж ту сотку того ж дня їй занесла.
Прийшла додому і сльози самі з очей покотилися. Згадалося, як в мене від мами
велика упаковка підгузок залишилася, а її чоловік зліг. Та я б і не подумала з неї
гроші брати, хоча дорогі вони були в той час, не знаю як зараз.
Та багато я їй допомагала, та що казати і допомагаю, бо така я вже є добра душа.
Тепер як тільки бачу Любу, зразу ж ту сотку згадую.
А як би ви вчинили в цій ситуації?
Автор – КАРАМЕЛЬКА