Я бачила своїх батьків лише на світлинах сімейного фотоальбому. Річ у тім, що мами не стало при народженні мене, а батько не хотів навіть на мене глянути після втрати коханої та написав відмову. З пологового мене забрав дідусь, який став моїм опікуном.
Покинути роботу дідусь не міг, тому він винаймав для мене няньку і відпускав її з дому, лише коли сам повертався. Потім йому стало легше, тому що я почала ходити у дитячий садок. Час біг швидко і ми з дідусем дуже добре розумілися, ми ніколи не сваритися, завжди шукали компроміс, навіть, коли у мене був шалений підлітковий вік. Я завжди йому була вдячна, що він поруч, страшно було уявити, що могло б зі мною бути.
Звісно, моєю головною подякою було те, що я завжди допомагала йому вдома і старалась гарно вчитися. Він був гордий, що його онучку посилають на всі олімпіади та спортивні змагання.
А ще він допоміг мені обрати професійний шлях. Я давно цікавилась біологією, проте сумнівалась, на яку саме спеціальність мені вступати, тоді він мене й познайомив зі своїм другом, який був видатним лікарем. Ми з ним поспілкувалися і я зрозуміла, що саме цього прагне моя душа.
Всі роки в університеті проходили у мене з навчанням. Не було і дня, щоб я щось не вчила, чи вивчила, навіть на канікулах, мені хотілось дізнатися щось нове. Практику мене відправили проходити в одну з найкращих лікарень. На аспірантурі довелось важче, адже там були лише платні місця, а мені хотілось допомогти дідусеві оплатити все, тому я почала підробляти. Але я таки досягла свого та отримала омріяний диплом нейрохірурга!
Відразу ж після отримання диплома, на мене вийшов директор хорошої приватної лікарні й запропонував працювати у них. Звісно, було б дурницею відмовитися від такої пропозиції. Далі у мене почалися важкі робочі будні й багато операцій, серед яких, хочу похвалитися, не було жодної невдалої. Через рік роботи на мене чекало багато лекцій по Україні, адже навіть досвідчені лікарі хотіли мене почути. А ще через 3 роки моє ім’я стало відомим й у міжнародних колах, тому ми з дідусем майже не здивувалися, коли мені запропонували роботу в одній з найкращих лікарень Америки. Зваживши все, ми вирішили, що потрібно спробувати.
Так ми й переїхали до іншої країни. Проте на довго його не вистачило, постійно сумував за домом та Україною і таки повернувся. Я б повернулась з ним, якби не зустріла тут свого кохання. З Тео ми познайомилися на моїй лекції, він хірург з іншої лікарні міста. Спочатку ми товаришували, ходили на побачення, а потім почали жити разом. Одружуватися ми вирішили в Україні, адже я хотіла, щоб до мого нареченого мене провів дідусь. Коли я намагалась переконати дідуся знову повернутися до мене, то він твердо відмовляв, казав, що роки його тепер лічені, тому хоче, щоб тут його п0ховали, а за мене він може радіти й звідси.
Того дня, коли ми з Тео весь день грали з дідусем у настільні ігри мені зателефонував батько… Почав він свою розмову з привітань про весілля, проте я не хотіла чути жодної брехні й прямо запитала, чого він від мене хоче. Тоді він відповів: «Грошей хочу, донечко! Ти ж тепер як королева живеш, у тебе і посудомийка і підлогомийка є! Найшла собі десь закордоном багатого, то тепер плаваєш у грошах! То що шкода рідному батьку трохи виділити?!». Продовжувати це слухати я не прагнула, тому поклала слухавку й заблокувала його номер.
Я не уявляю, де він набрався сміливості телефонувати мені й говорити, що він «рідний», коли написав від мене відмову? Зараз у мене є двоє рідних людей і для них я все зроблю, а цей чоловік – ніхто для мене!