– Мені гроші потрібні, 10 тисяч євро. Ти ж мені їх позичиш? – каже сестра. І головне,
Світлана так спокійно про це говорить, наче мова йде про тисячу гривень.
Останні роки я працюю за кордоном, то гроші у мене є, бо я їх заробила, але це аж
ніяк не означає, що я маю їх сестрі зичити чи давати. 10 тисяч євро – це ж величезна
сума. І як вона мені, цікаво, їх повертати збирається?
Проте Світлана мені заявила, що я мушу їй ці гроші дати, бо я їй винна. Оце так
заявочка, я від своєї сестри такого точно аж ніяк не сподівалася.
Нас у мами було двоє двоє: я і сестра. У нас було доволі бідне дитинство. Мама нас
сама ростила, бо рано стала вдовою, а в селі одній без чоловіка було дуже важко.
Жили ми бідно, мама з усіх сил старалася, щоб забезпечити нас хоча б
найнеобхіднішим. Краще стало лише тоді, коли ми заміж вийшли.
Сестрі моїй, можна сказати, дуже пощастило. Вона першою вийшла заміж і пішла з
дому. Заміжжя її було вдалим, адже наречений сестри був з доволі заможної родини,
так що Світлана відразу після весілля переїхала у їхній великий будинок.
Я їй не заздрила, а просто пораділа за неї, бо розуміла, що тепер у Світлани
почнеться нове, кардинально інше життя.
Через два роки я теж заміж вийшла і привела чоловіка додому. Щоправда, мені не
так пощастило як сестрі. У мого чоловіка практично не було нічого, він приїхав з
іншої області в наш район, так ми на роботі і познайомилися. Тож прийшов він до
мене з однією валізою із власними речами, і все.
Але кожному своє. Світлана біля свого чоловіка як пиріг в маслі, крім того, що у них
був свій великий будинок, її чоловік першим в селі придбав Волгу, тоді це було щось
із області фантастики для села. А ми з чоловіком працювали і ледве зводили кінці з
кінцями.
Сестра допомагати мені не поспішала, та й я її ніколи про це не просила. Одного разу
був такий неприємний випадок, я з важкими сумками поверталася додому, йшла
пішки по узбіччю дороги, бо не встигла на останній рейсовий автобус, який курсував
в наше село.
Попри мене проїхали сестра з чоловіком на своїй новій Волзі, але навіть не думали
мені зупинятися – чи то не впізнали, чи то не захотіли, чи може сильно поспішали.
Мені було не так прикро через те, що вони мене не підвезли, як через те, що сестра
так сильно змінилася. Після цього випадку я просто викреслила її з свого життя і
стала собі жити так, як дозволяли можливості. З сестрою ми зовсім не підтримували
зв’язок, бо були занадто різними.
Минули роки. На жаль, мама давно відійшла у кращий світ. 12 років тому не стало і
мого чоловіка, і я, в 55 років, наважилася їхати на заробітки в Італію.
І я сама змогла за цей час збудувати будинок, не гірший ніж у Світлани, а може і
кращий. Так що, як кажуть, Бог добрий.
Коли Світлана побачила, що я, так би сказати, розбагатіла, вона сама стала шукати
спілкування зі мною, почала мені телефонувати, питати як у мене справи, а коли я у
відпустку приїжджаю, то вона навіть в гості заходить (чого ніколи не було).
Світлана, нарешті, згадала що ми рідні, і нам треба родичатися та разом триматися.
Я теж була такої думки, бо відколи мами не стало, вона залишилася для мене
єдиною рідною людиною, але щось в цьому мене насторожувало, адже як так –
сестра зі мною не хотіла знатися все життя, а на старість так змінилася!
У липні я приїхала у відпустку додому, і в перший же день до мене сестра прибігла,
сказала, що має до мене справу. Світлана дуже просила мене позичити їй 10 тисяч
євро.
Така сума у мене була, але я не планувала нікому нічого зичити, тому я сестрі
відмовила.
На що вона ображено сказала, що я їй винна ці гроші, і навіть більшу суму, адже в
свій час вона пішла з батьківської хати без нічого, все мені залишила, і тепер я маю
сплатити їй її частку, так буде по-людськи.
Я вже й сама не знаю, що робити. Світлана і справді в свій час пішла з дому без
нічого, а мені дісталася і батьківська хата. Але ж саме я маму доглядала до
останнього.
Як ви гадаєте – я справді щось винна своїй сестрі? Дайте пораду, бо ситуація
життєва і не дуже просто розібратися в ній з ходу.
Фото ілюстративн