Так, відкрилися в мене очі іще й вуха, і то в мої п’ятдесят років! Ну, хоч колись, але я стільки часу витратила на те, що мала б просто ігнорувати…
Я сирота і завжди мріяла про те, щоб у мене була любляча родина, я за характером така весела і незлоблива, тому була певна, що всім сподобаюся і навіть свекруха мене любитиме. Заміж вийшла, коли було вже за тридцять, бо ніяк не могла знайти того єдиного.
Дмитро був від мене молодшим на два роки і я дуже з цього приводу переживала. Але знайомство з батьками пройшло наче нічого, тим більше, вони зраділи, коли дізналися, що я наречена з квартирою.
І отак ми собі жили, дітей ростили, я старалася аби мої рідні відчували мою любов і турботу – де яке свято, то я прийду і допоможу, щось треба по господарству – я теж перша, щось дістати – пів міста оббігаю, але знайду.
І я собі так думала, що на хорошому рахунку в усіх Дмитрових родичів та знайомих.
І ось в сестри Дмитра Галини, донька привела перше маля, я ж, як годиться, перша: придбала величезні кульки, подарунок, букет троянд і з роботи відпросилася, а тут чоловік і каже те, що й зазвичай:
– Ти точно хочеш піти.
– Так, а що, – раптом для себе спитала я, – Мене не запрошують?
– Та ні, вони нічого не казали.
І ось тут я задумалася. Вони справді ніколи нічого не кажуть, коли мова йде про мене. Вони чітко кажуть аби прийшов Дмитро і навіть не кажуть зі «своїми» чи «своєю», просто «Дмитре, прийдеш».
І мені стало цікаво чи запросять мене на хрестини. Ні, не запросили і навіть не спитали чого мене не було на виписці. Але потім раптом я стала крайньою, бо треба допомогти Галі чергуватися з онучкою, адже донька має відпочити, я мала дістати коляску, бо я там на розпродажі в інтернеті брала брату Дмитра щось, далі я мала записатися на прийом для Галини до педіатра, далі я мала ще владнати купу інших справ, які Галина ніяк не могла вирішити, ні її донька. Раптом свекрам я знадобилася, щоб в контору побігла якусь, далі ще родичам треба було мене послати за тридев’ять земель… Але ніхто з них мене особисто ніколи не запросив ні на ювілеї, ні на храм.
І тут мені вже стало цікаво, а в чому ж річ і я почала з Галі.
– Чим я тобі, Галю, не вгодила, що ти мене так ігноруєш і на хрестинах твоєї онуки мені місця не стало?
– Слухай, ти ж перша почала. Коли я була при надії, то ти весілля запланувала, а я піти не змогла, ти навіть на це увагу не звернула, а тепер що хочеш?
Так само батьки були проти того, що я старша і вже занадто пробивна, занадто з усіма маю контакт і це не добре для родини і вони те й роблять, що чекають, коли наш шлюб розпадеться. Родичам я не надто швидко робила послуги, як ото щось спитати в конторі і взагалі вони таких пронирливих людей, як я не дуже люблять…
Виходило, що люди просто не хочуть відчувати вдячність щодо мене за те, що я для них робила, бо я не підходила з самого початку для їхнього сина.
Ну, добре, що хоч в п’ятдесят з хвостиком я нарешті зрозуміла, що я давно заслужила б в нормальній родині на повагу. А тут просто марно старатися. Я перестала приходити до них, але вони не перестали через чоловіка передавати мені свої розпорядження і ще й ображаються, що я нічого не виконую. А я нарешті виконую те, що мала давно – живу для своєї маленької родини, чоловіка і двох діток. А всі інші вже мене не хвилюють.
Хоч пізно, але порозумнішала, хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Автор Ксеня Ропота