– Олено Вікторівно, до вас пацієнт, він без запису, але каже, що це терміново, –
медсестра не знала, чи впускати наполегливого чоловіка без черги, але він не
залишив їй вибору і просто увійшов в кабінет.
Олена не встигла нічого сказати, бо коли побачила Олега, то аж присіла і слова не
могла вимовити.
– Все добре, я прийму його, залиш нас, – сказала розгублена лікарка своїй
медсестрі.
Незручну тишу першим перервав Олег:
– Ну як ти, Оленко, поживаєш? Де ж ти ховалася від мене стільки років? – запитав.
– Я на роботі, у мене зараз прийомні години, тому або кажіть, що вас турбує, або
йдіть, – намагалася бути незворушною Олена Вікторівна, а у самої серце з грудей
вискакувало.
– Не треба, Оленко. Я подолав сотні кілометрів не для цього. Я тебе хотів знайти. 20
років минуло, а я так і не зміг тебе забути. Не знаю, чи це доля, чи щось інше, але я
так і не одружився, не зміг тебе забути. А ти як? – запитав Олег і пильно глянув у очі
Олені.
– Якщо все так, як ти кажеш, то чого ти мене тоді кинув?
– Я тебе не кинув, це ти не прийшла…
І тут вони раптом зрозуміли, що 20 років тому сталася якась прикра помилка, яка
розділила їх на багато років.
Олег приїхав у їхнє маленьке містечко погостювати до тітки, на кілька днів. Коли
відпочивав на річці, зустрів Оленку, закохався. Вони провели разом всього 10 днів, а
потім Олегу треба було терміново їхати, батько прислав йому телеграму, що мама в
лікарню потрапила.
Хлопець тоді попросив свою тітку, щоб та передала Оленці, що він чекатиме її на
вокзалі і вони про все домовляться, але родичка вирішила, що племінник вартий
кращої долі, тому нічого не сказала Оленці.
Так Олег поїхав з думкою, що кохана не захотіла його бачити, а Оленка залишилася
думати, що Олег просто по-зрадницьки втік.
На цьому ця історія і закінчилася б, але дуже скоро Оленка зрозуміла, що дитя під
серцем носить. Пішла вона до родички Олега, бо тільки вона знала, де його знайти,
але та твердо вирішила не допомагати Оленці, а коли Олег телефонував і питав щось
про дівчину, то тітка збрехала, що Оленка заміж вийшла за якогось багатія, і з міста
поїхала
.
Дівчина і справді поїхала з дому, щоб не соромити своїх батьків. Татова рідна сестра,
яка жила в сусідній області, з радістю її у себе прийняла. А оскільки своїх дітей вона
не мала, то коли народилася дівчинка, вона її з рук не випускала. А Оленку тітка
відправила вчитися, в медичний, бо сама була лікаркою, і племінниці вирішила
допомогти з освітою.
Минули роки. Олена Вікторівна стала чудовим фахівцем в своїй галузі. Сама донечку
виростила. А от заміж вона так і не вийшла, не було ні часу, ні бажання. Занадто
болючим і повчальним був її перший романтичний досвід.
Виглядало так, що ця історія не має продовження. Але важко захворіла тітка Олега.
Свою таємницю з собою на той світ вона брати не захотіла, тому покликала до себе
племінника і розповіла йому всю правду.
Ошелешений Олег відразу кинувся шукати Оленку, бо за ці роки не було жодного дня,
щоб він про неї не згадував.
– Я хочу бути з тобою, хочу бути з нашою донечкою… Як же я перед вами завинив, –
закрив лице руками Олег, і раптом йому і справді стало зле.
Коли Олег отямився у лікарняній палаті, біля нього сиділа дівчина, дуже схожа на
Оленку в молодості:
– Тату, як ти себе почуваєш?
– Уже добре, донечко… Тепер у нас все буде добре…
А дорога до щастя і справді у кожного своя, і не завжди вона буває легкою. А хто
винен – самі люди, чи доля?
Фото ілюстративне.