Валерія Соловей ·
КОМАНДИР НЕ ДОЗВОЛИВ ЗАБРАТИ…
Тіло лежить,
де чорний ворон кряче. Вітер прилітає відспівати.
З неба душа щодня дощами плаче,
просить знайти тебе і поховати.
вже вдова. Не залишилось більше жити сили. Безвісти зник – як ранять ці слова,
а тіло без хреста і без могили.
– Не забирати! – командир сказав.
Чи та людина серце й душу має. Про що ти думав, коли помирав, тепер, Бог один в небі знає.
Вже рік, у снах, несу
для тебе квіти. Ти Ангелом всміхаєшся мені.
– Моя кохана, ти повинна жити, не хочу очі бачити сумні.
У нас є син, маєш його підняти. Двом не судилося його ростити нам. Знає нехай, за що загинув тато й ніколи не пробачить ворогам.
Тепер вдова в душі ховаю крик. Мені говорять:
– Вчися далі жити.
Вбили коханого, не безвісті він зник, а тіла не дали похоронити.
Куди не йду, я бачу погляд твій і подих за спиною відчуваю.
Ти в пам’яті моїй завжди живий і я туди нікого не впускаю.
Там день щасливий
де тебе зустріла і перші квіти які дарував.
Так вірно, віддано тебе любила, для мене ти частинка серця став.
Ти все умів: зробити заробити. Господь синочка козака, послав. З тобою мріяли старість разом зустріти
Чому так рано Ангелом ти став.
Взяв зброю Україну боронити, бо розумів що в тебе є сім’я. Ніколи не навчусь без тебе жити завжди дружиною твоєю буду я.
В кімнаті, тепер, скрізь твої світлини. Найкращий чоловік люблячий тато. Оберігає з небес мене
і сина, а ми про тебе будемо пам’ятати.
Для мене рік світ чорно-білим став. Буду до віку жити з болем втрати. Ти мужньо Україну захищав, а командир не дав щоб поховати.
Автор Соломія Українець
Пишу вірші Героям на замовлення