Коли Алла та Захар вирішили одружитися, вони були вже самостійними людьми: обидва мали вищу освіту, обидва працювали. Аллі було двадцять чотири роки, Захару – двадцять сім. Не було в молодих людей лише квартир – і дівчина, і молодик жили з батьками.
Але вони не засмутилися – зняли собі невелику студію і вирішили, що будуть збирати на своє житло.
Рік прожили – жодного разу не посварилися. Розбіжності були, але завжди вміли знайти компроміс.
Мати Захара була задоволена невісткою, Алла свекруху поважала, часто радилася з Ніною Дмитрівною – матір’ю чоловіка – про те, як приготувати чи зробити по господарству.
Звичайно, їй і мама могла порадити, але батьки Алли жили в сусідньому місті і відвідували доньку не дуже часто.
В один із таких візитів мама поцікавилася у Алли, як у них справи із накопиченнями на внесок по іпотеці.
– Не дуже. Плануємо відкласти одну суму, але завжди щось трапляється, доводиться вносити менше на рахунок. Загалом, ми порахували – якщо рухатимемося в тому ж темпі, то нам ще років п’ять збирати, – зізналася Алла.
– Ви неправильно робите. Вирішили, скажімо, відкладати двадцять тисяч, отримали зарплату – одразу суму перевели на рахунок, а решту вже маєте в своєму розпорядженні. І до речі, коли платитимете внески з іпотеки, саме так і робіть, – порадила мама.
– Нам до цих внесків ще як до Китаю пішки, – зітхнула Алла.
– Послухай, ми з батьком подивилися: у вас із Захаром усе добре. Тож вирішили допомогти. Переведемо вам необхідну суму. Це наші накопичення плюс бабуся з дідусем додали. Тож можете вибирати квартиру – там вистачить на перший внесок одразу на двокімнатну.
Через два місяці Алла та Захар вже в’їжджали до відремонтованої квартири. А ще за рік Алла завагітніла.
Після народження Андрійка їм довелося значно переглянути свої фінанси: платити іпотеку та жити на одну зарплату було складно, але перші півтора роки вони протрималися.
А потім порадилися і вирішили попросити бабусю Алли приїхати та посидіти з правнуком. Зінаїда Петрівна погодилася допомогти онучці, і Алла вийшла працювати. На літо Андрійка забрали на дачу, а восени він пішов до дитячого садка.
Таким чином, за допомогою родичів молода сім’я спромоглася подолати цей складний період. Далі було легше – Алла та Захар навіть планували закрити іпотеку раніше за термін.
Звичайно, про жодні поїздки на море не йшлося – сім’я, як правило, відпочивала на дачі батьків Захара.
Ну як відпочивала? Роботи на городі ніхто не скасовував, але вони встигали і попрацювати, і скупатися, і сходити в ліс по гриби. Натомість Андрійко влітку був на свіжому повітрі – бабуся Ніна забирала єдиного онука на всі три літні місяці.
Коли Андрійко навчався у другому класі, Алла та Захар повідомили, що у них у родині буде поповнення.
– Ну, тепер отримаєте допомогу на дитину та зможете закрити іпотеку, – сказала Ніна Дмитрівна.
– Не загадуватимемо, – відповіла їй Алла. – Там буде видно.
І тут дещо сталося…
Свекруха Ніна Дмитрівна отримала у спадок від родички трикімнатну квартиру у центрі міста. Стелі високі, широкий коридор, кухня і кімнати великі. Коштувала така квартира значно дорожче за звичайну трикімнатну квартиру.
Ніна Дмитрівна подумала, із чоловіком порадилася і вирішила спадок продати, а на виручені гроші купити дві однокімнатні квартири своїм синам – Захару та Матвію.
Оскільки Матвій був ще не одружений, квартиру оформили одразу на нього. А ту, що купувалась для Захара, мати спочатку записала на себе, а потім оформила дарчу на старшого сина.
Так їй порадили розумні люди: мовляв, якщо син із невісткою розлучаться, то квартира не ділитиметься.
Про цю «хитрість» Аллі нічого не розповіли, але вона якимось чином про все дізналася. Звичайно, ні свекрусі, ні чоловікові жінка жодного слова не сказала. Але замислилась. Виходить, що гарне ставлення свекрухи не зовсім щире.
Ще більше Аллу образило те, що Захар теж нічого їй не сказав. Прийшов увечері додому і повідомив:
– Мати нам із Матвієм по квартирі купила.
І все. У Алли зникла довіра і до чоловіка, і до свекрухи.
Чує невістка слова Ніни Дмитрівни:
– Алла, щось ви давно до нас не приїжджали. Я вже за Андрійком скучила.
А у невістки в голові відразу інша думка виникає: «А що ж ви, дорога свекруха, постаралися, щоб у разі чого ні Аллі, ні Андрійку нічого не дісталося?»
Загалом, образилася Алла – намагалася рідше зустрічатися з Ніною Дмитрівною, а коли вони все ж таки зустрічалися, близького і безпосереднього спілкування вже не виходило.
Ніна Дмитрівна синові вимовляла:
– Щось Алла зі мною не дуже привітна. І на чай зайвий раз не покличе, і сама рідко заходить – тільки коли приїжджає з тобою. А раніше могла просто так побалакати забігти.
– Мамо, вона і вдома якась мовчазна стала. Напевно, погано почувається, ось народить, і все, як і раніше, буде, – пояснював матері Захар.
У березні Алла народила доньку. Ніна Дмитрівна наполягала, щоб онуку назвали Мартою:
– Це просто дуже гарне та рідкісне ім’я, – говорила свекруха.
– Мені воно не подобається, – заперечила Алла, – тому доньку назву Катериною.
Почалося літо.
– Коли Алла з дітьми до нас на дачу приїде? – Запитала сина Ніна Дмитрівна.
– Не приїде вона. Сказала, що це літо проведе з дітьми у своїх батьків – три роки вони не були у них. Хоче бабусі та діду правнучку показати, – повідомив Захар.
– Що ж робити? Адже я не розраховувала, що Алла з дітками там житиме постійно. Ми червень та серпень лише на вихідні приїжджати зможемо. Але ж треба і поливати, і теплиці – відкрити-закрити. А в тебе коли відпустка? – Запитала мати.
-У серпні два тижні. Я поїду до них, а назад вже всі разом повернемося. Тож із городом цього разу на нас не розраховувай, – відповів Захар.
– Мамо, чому так вийшло? – Запитала Алла у матері. – Коли ви давали нам гроші на перший внесок, ви ж не стали нічого оформляти, просто перевели на рахунок і все. Адже теж можна було оформити як подарунок від батьків особисто мені. А це, до речі, двадцять відсотків вартості квартири. Ви й не думали, що ми можемо розлучитися, щось ділитимемо. А тут виходить, що його мати мене членом сім’ї не рахує. Я на той час збиралася народжувати Катю, а вона прогнозувала розлучення. У мене тепер таке враження, ніби між нами виросла стіна недовіри. Тобто, ти, Алло, тут тимчасова. Що робити?
– Висновки роби, доню. Раз Захар з матір’ю згоден і тобі досі нічого не сказав, значить, він теж припускає, що ви розлучитеся. Так, ти маєш рацію, тепер ні про яку довіру говорити не доводиться. Вам ще довго платити іпотеку?
– Ми хотіли за гроші з допомоги за дитину залишок іпотеки закрити, – відповіла Алла.
– Не треба. Раніше платили і зараз виплатите. Ці гроші не чіпайте. Тобі тепер треба думати про те, як у разі чого дітей забезпечити, – порадила мати.
Алла потім так і пояснила Захарові:
– Я подумала, що ці гроші зараз чіпати не варто.
– Нам тоді доведеться ще рік платити, – сказав Захар.
– Нічого, у тебе зараз є ще одне джерело доходу – адже ти свою квартиру здаєш.
– Я планував ці гроші відкладати і потім машину поміняти.
-Поміняєш, – сказала Алла, – тільки трохи пізніше. Я не заперечую.
Вона здивувалася, як легко чоловік погодився з її пропозицією, і подумала, що, мабуть, їй буде не дуже складно наслідувати пораду мами і почати створювати собі та дітям «подушку безпеки» на той випадок, якщо вона залишиться з ними сама.
А коли Алла вийшла на роботу, стало ще легше.
Про те, що дружина заробляє більше за нього, Захар навіть не здогадувався. Кредитів у сім’ї не було, фінансових проблем також. Вони вже могли дозволити собі всією сім’єю провести відпустку біля моря. На все загалом вистачало. Діти росли, Андрійко займався в секції карате, Катя з п’яти років навчалася у художній школі.
Жили спокійно. Та сама «подушка безпеки» за останні п’ять-шість років стала досить великою. Але радості чомусь не побільшало.
Алла часто згадувала, як вони жили, коли народився Андрійко. У них тоді зовсім не було грошей, але вони були набагато щасливішими.
Якось у другій половині серпня, коли діти ще були у матері Алли, у квартиру сина забігла Ніна Дмитрівна.
– Синку, ти зараз дізнаєшся багато цікавого про свою дружину, – заявила вона з порога.
– Мамо, сядь і заспокойся. Подивися, у тебе обличчя червоне – мабуть, тиск скочив, – стурбувався Захар.
– Скажи, ти знаєш, скільки твоя дружина заробляє?
– Приблизно стільки ж, скільки я, – відповів син.
– А ось і ні! У півтора рази більше! А ти знаєш, що твою дружину ще торік підвищили? Навряд чи! Вона забула тобі сказати про це! А я Христину зустріла, яка з нею працює, і вона мені все розповіла!
– Не розумію, в чому проблема, Ніно Дмитрівно? – Запитала Алла. – Чому вас так хвилюють чужі гроші? Ми у вас не займаємо, нам на все вистачає.
– Вистачає? А коли я навесні попросила у вас гроші на те, щоби дах на дачі перекрити? Ти сказала, що у вас немає грошей. А виявляється, у тебе в є!
– Ніно Дмитрівно, навіть якщо в мене є гроші, це не означає, що я зобов’язана просто так взяти і віддати їх вам на дах, – заперечила Алла.
– Ось ти сама сказала, що є! І мене дуже цікавить: Алло, а де вони? Якщо ти їх у родину не несеш, то десь відкладаєш? Тихою сапою до розлучення готуєшся? – Вигукнула свекруха.
– Слово «розлучення» щодо нашої родини вперше вжили ви, Ніно Дмитрівно, коли купували квартиру Захару. Ви обговорювали ситуацію зі сторонніми людьми та думали, що ніхто з них нічого мені не скаже? І ти, до речі, тоді промовчав, – звернулася Алла до чоловіка. – Нормально: мені за кілька місяців народжувати, і тут я чую, що на випадок нашого розлучення квартиру оформлять так, щоб потім не ділити. Дуже позитивна інформація для вагітної жінки! І після цього ви Ніна Дмитрівна, дивувалися, що я з вами якось не так спілкуюсь і в гості до вас не хочу їздити?
– А де гроші? – Ще раз повторила свекруха.
– Захаре, дістань, будь ласка з верхньої скриньки червону папку. Відкрий, – сказала Алла.
– Що це? Якісь депозити. Ти відкрила депозити на дітей? – Запитав чоловік.
– Так. Я вношу до сімейного бюджету стільки ж, скільки ти, а решта грошей іде дітям. Може, на навчання, може, на квартиру – там буде видно. Коли я зрозуміла, що у вашій сім’ї я – людина тимчасова, я задумалася про те, як мені забезпечити дітей. Вибачте, але довіри у мене ні до кого з вас не було, – сказала Алла.
– Мамо, ти, мабуть, іди додому, ми далі самі розберемося, – сказав Захар.
Ніна Дмитрівна йти, звісно, не хотіла, але Захар встав і випроводив її із квартири.
– Ну що? Як далі будемо жити? – Запитав він дружину.
– Не знаю, можемо розлучитися, – відповіла Алла.
– Не хочу я розлучатися і ніколи не хотів. Я тебе кохаю і дітей. Я без вас жити не хочу, – сказав Захар.
– А чому ти тоді матір не зупинив і мені нічого не сказав? Адже я вважала, що ти з нею згоден.
— Та я просто не подумав, що тобі це так важливо, — відповів Захар.
— Так, для мене важливо, щоб я могла довіряти своєму чоловікові і знати, що він не готує собі запасний аеродром, — сказала Алла.
– У мене така пропозиція: ти як поповнювала дитячі рахунки, так і поповнюй. Я теж туди дещо підкидатиму. А квартиру, яку мені мати подарувала, я на Катрусю перепишу.
– А чому не на Андрійка? – Запитала Алла.
– Андрій – чоловік. Він сам почне працювати, а ми йому допоможемо. І ще: слово «розлучення» у нашій родині під забороною. Домовились? – Запитав Захар.
– Домовилися!