– Ну, привіт, мамо! Зустрічайте сина, дорогі батьки! – сказав з порога Сашко.
– Саша! – Галина Василівна розкрила руки для обіймів. – Яким вітром? Чому не попередив?
– А я вирішив сюрприз зробити. Втомився від життя міського, засумував. Відпустку взяв, думаю, до вас на тиждень заскочу. А ви що не раді? – посміхнувся Сашко.
– Звісно раді, Сашко! Тебе більше п’яти років не було! Тільки по відеозв’язку, та по телефоні … Улюблений мій синочку!
– Галю, ти чого на порозі розкудахталася? – з-за дверей почувся чоловічий голос. – Що сталося?
– Петро, Петро! Сашко приїхав, синочок наш. Йди сюди!
– Та ти жартуєш, мабуть…
Почувся скрип, що означає підйом з дивана, а за кілька секунд вийшов Петро Миколайович.
– Сашко… Ну й подорослішав ти! А красень який, весь у мене! – обіймаючи сина, пожартував батько.
– Та від тебе йому, хіба що, лінь могла дістатись… Очі то мої, мої! – підхопила мати.
Сім’я дружно розсміялася, зустрічаючи єдиного сина.
– Ой, що це я! Ти з дороги, мабуть голодний, втомився… Роздягайся, руки мий і за стіл!
Сашко кивнув і пройшов до вітальні. Кинувши сумку з ноутбуком на диван, він подався у ванну.
За кілька хвилин Сашко вийшов із ванної. Хлопець переодягся у домашній одяг: футболку та шорти, які передбачливо взяв із собою. Тільки хотів піти на кухню, як почув наполегливий стукіт у двері.
– Сашко, не відчиниш? – почувся з кухні голос матері.
– Ага, йду, мамо. – хлопець потягнувся до дверної ручки, але так і застиг, не в змозі запросити гостю на поріг. – О… Оля?
По той бік дверей стояла худенька дівчина, а поруч із нею – хлопчик років чотирьох. Світлий, з блакитними, як чисте небо, очима.
– Сашко? Ти?
– Так…Оля, ти… Ти чудово виглядаєш! – зам’явся хлопець, розуміючи, що надто відкрито роздивляється дівчину. Але як можна було не дивитися на ту, яку він так любив? Але тепер уже в минулому житті.
– Дякую… – зніяковіла Оля. – А ти приїхав у гості?
– Можна й так сказати… Перевтомився я на роботі, вирішив, що здоров’я важливіше. Приїхав додому набратися сил. Мамині пироги, сільське повітря та ніякого стресу. А у тебе як справи?
– У мене… Та нормально, ось, синочка нема з ким залишити, Вітю.
– Ого! У тебе вже й син народився… Вітаю! Щасливі, мабуть, із чоловіком.
Коли Оля почула про чоловіка, відразу відвела погляд. У цей час Сашко з цікавістю розглядав хлопчика.
– Немає в мене чоловіка. Одна я Вітю виховую.
– Ох… Пробач, я не знав!
– Оля! – до дверей підбігла Галина Василівна. – Що, знову з Вітьою посидіти?
– Якщо вам не важко…
– Ну гаразд, гаразд, залишай хлопчика. Він у тебе хлопець тихий, спокійний. Зовсім як Сашко у дитинстві, так?
Жінка залилася сміхом, але Сашкові та Олі було не до усмішок. Несерйозні слова матері застрягли у хлопця в голові. «Я ж тоді поїхав, навіть не попрощавшись… Аж надто ображений був. А що, якщо це… Ні, не може бути! Хоч і схожий на мене, якщо придивитися…»
– Ой, побігла я. Рада була тебе бачити, Сашко.
Оля кивнула хлопцю на прощання і попрямувала до хвіртки. Галина Василівна взяла хлопчика за руку і повела до вітальні.
– Сашко, я на столі все поставила, ти йди їсти, а я поки що з Вітьою пограю.
Хлопець кивнув і подався на кухню. Обернувшись, він зустрівся з цікавим поглядом хлопчика.
Поки Сашко їв, Петро Миколайович пішов до сусідки, з електронікою допомогти. Галина Василівна відволіклася на черговий пиріг, бо коханий синочок приїхав, і Вітя був наданий сам собі. Йому увімкнули мультики.
– А ти мій тато?
Несподіваний дитячий голосок зовсім близько, переконав Сашка здригнутися. Хлопець навіть не помітив, як Вітя сів на табуретку поряд з ним.
– Чи я… Що? Я твій тато? З чого раптом? – здивувався хлопець.
– Мама казала, що у мого тата світле волосся, як у мене, і вуха в обидва боки стирчать! Як лопухи. Прямо як у тебе!
– Я… Я не знаю… Що, сильно стирчать? – спробував відбутися жартами Саша.
Вітя похитав головою то в один бік, то в інший.
– Мама казала, що мій тато привезе багато грошей. Він космонавт.
– Космонавт? – здивовано спитав Сашко. – Складна, мабуть, у твого батька робота.
– Ага. Він тому й не приїжджає. Ніколи йому. Але мама каже, що він дуже за нами сумує.
На душі в Сашка наче щось обірвалося. «Господи, невже мій син? Але чому вона мовчала…» – неспокійні думки змінювали одна одну.
– Ну гаразд, якщо ти не мій тато, я далі шукатиму. Ти приходь до нас із бабою Галею грати, у мене конструктор є! – сказав хлопчик і попрямував до вітальні.
Оля повернулася ближче до вечора. Вона старанно уникала погляду Сашка. Здавалося, вона хотіла якнайшвидше піти, тому швидко засунула Галині Василівні коробку цукерок на знак подяки за Вітю і вискочила разом із сином із дому.
Вночі Сашко довго не міг не заснути, чи то від втоми, чи через дивні новини, що звалилися на нього, як сніг на голову. Як тільки стало світати, він вирішив: краще він сходить до Олі і запитає у неї про все прямо, ніж житиме в здогадах. З цими думками він непомітно заснув.
Прокинувся він о десятій ранку, привів себе в порядок і попрямував до будинку дівчини. Він чудово пам’ятав де живе Оля, але щойно опинився на порозі, розгубив всю хоробрість та впевненість.
– То ти чоловік чи хто? Боягуз! За свої вчинки слід відповідати! – Налаштовував себе хлопець.
– Ой!… Сашко?!
Перед ним відчинилися знайомі двері і схвильована несподіваним гостем, Оля навіть підстрибнула на місці.
– Оля, доброго ранку! Я тебе турбувати не хотів, вибач… Є хвилинка?
Дівчина зам’ялася, але через пару секунд кивнула і прочинила для хлопця двері.
– Тільки тихіше, Вітя ще спить.
У будинку Олі нічого не змінилося: ті самі старі крісла кольору бардо, овальний стіл з вицвілою скатертиною і дешевий календар на дверях.
– Ти все ще працюєш на молочному заводі? – спробував розпочати діалог Сашко.
– Так… Тільки мені посаду підвищили, хоч зарплата трохи побільшала.
– Ого, я дуже радий за тебе! Що нового у вас відбувається?
Оля розгублено підвела очі.
– Та нічого… Скоро Вітю в садок віддам. Тепер, коли на роботу їздитиму, його з собою братиму.
– Ого, а скільки Віті років? Я думав, що хлопчик уже давно в садок ходить.
– Йому чотири, він просто розумний… І розмовляє, як маленький професор. – тепло посміхнулася Оля. – Я Вітю зазвичай із сусідами залишаю, але йому потрібен колектив, соціум. Він же росте…
Але Сашко вже не чув, про що говорила дівчина. Цифра “чотири” не давала хлопцеві спокою.
Не витримавши, він вирішив поставити питання безпосередньо:
– Оля, я… Я не просто прийшов у гості. Я у справі до тебе. Ти тільки не ображайся, якщо раптом не маю рації, але… Вітя мій син? Скажи правду.
Оля здригнулася. Сашко помітив, як очі дівчини, які до цього уникали його погляду, застигли на невизначеній точці.
– Оля?
Та дівчина мовчала. Потім повільно сіла на стілець і затуляла обличчя руками.
Сашко все зрозумів. Тут не треба було слів, пояснень та зайвих питань. Він сів з дівчиною поряд і обійняв її за плечі.
– Оля, але чому ти раніше мені нічого не сказала? Чому мовчала?
– Я… Я винна перед тобою була… Поїхала тоді із цим Євгеном на дискотеку. А ти подумав, що в нас щось було. Я порозумітися хотіла, але вирішила, що ти бачити мене більше не захочеш. А коли дізналася, що малюка ношу, сміливості сказати не вистачило… Подумала, що ти мені не повіриш. Що твоя дитина…
Оля почала плакати. Дівчина робила це так тихо, що навіть схлипування було ледве чути. Мабуть, навчилася плакати так, щоби не почув син. Хлопець м’яко погладив її по голові. Він не був засмучений, ображений чи розчарований. Сашко лише відчув смуток від того, що не застав той чудовий час, коли його син ріс і вперше пішов своїми маленькими ніжками.
– Мамо, а чому ти плачеш? Тебе дядько образив?
Вітя, що прокинувся, підбіг до Сашка і з усіх своїх сил спробував відтягнути його від Олі.
– Ні, ні, Вітя… Не треба, він мене не образив. Не хвилюйся, малюче.
– Вітя, я… Я ніколи не ображу ні тебе, ні твою маму, обіцяю!
Хлопчик недовірливо дивився на хлопця.
– А навіщо ти прийшов? – спитав він.
– За вами я прийшов, синку. Я твій тато…
***
Сашко забрав Олю з Вітьою до міста і вони більше не розлучалися. Вітя пішов у садок, Оля влаштувалась працювати у фірму виробництва молочних продуктів. Життя молодої сім’ї почало потихеньку налагоджуватися. А якось увечері, Сашко, читаючи синові казку перед сном, упіймав себе на думці, що від його нудьги і втому не залишилося й сліду. На них просто не залишилося часу)