Настя зазирнула в кімнату матері, побачила, що та спить, і зачинила двері.
– Настю, – раптом покликала мама слабким голосом.
– Так, мамо, – Настя знову зазирнула в кімнату. – Я думала ти спиш. Тобі нічого не потрібно? Я хотіла з дівчатами погуляти трохи.
– Іди, я посплю, – відповіла Юлія і заплющила очі.
Навіть підняти важкі повіки їй вартувало неймовірних зусиль.
Настя з полегшенням видихнула і побігла вдягатися. За час поки мама лежала слаба вона звикла ходити й робити все тихо. Ось і сходами спускалася нечутно. Біля під’їзду на неї чекав однокласник Мишко.
– Чому так довго? – замість привітання невдоволено спитав він.
– Мамі бульйон варила. Куди підемо? – Настя усміхнулася.
– Вона все ще слаба?
– Так, щойно заснула. Недовго, гаразд? Аж раптом їй щось знадобиться, – попросила Настя.
– Нічого, поспить, стане краще, – безтурботно сказав Мишко.
Настя задумалась. Вона нікому не казала, наскільки серйозна мамина недуга. Не хотіла, щоб її шкодували, щоб у школі почалися розмови.
– Ну от дощ починається. А ходімо до Сашка, у нього батьки в село поїхали, – тихо сказав Мишко і обійняв дівчину, намагаючись поцілувати.
Але Настя різко відхилила голову.
– Ти що?! Побачити можуть.
– Хто? Мама ж спить. То йдемо? – запитав Мишко.
Настя вагалася. Минулого разу, коли вони ходили до Сашка, Мишко чіплявся до неї. Він подобався їй, але надто квапився.
– Настю, на пів години всього. Обіцяю, чіплятися не буду, – попросив Мишко.
Дощ справді посилився.
– Добре, тільки ненадовго, – погодилася Настя.
– Звичайно, – Мишко намагався не показати своєї радості.
Сашко відчинив двері і посміхнувся, побачивши друга з Настею.
– Заходьте.
Настя не зрушила з місця. Їй не хотілося залишатися наодинці з двома хлопцями.
– Учора класний фільм знайшов, – сказав Сашко.
Мишко зняв кросівки і пішов за ним у кімнату. Настя подумала, що зараз саме пора піти. Але додому теж не хотілося повертатись.
Вона зачинила двері, пройшла в кімнату, сіла поряд із Мишком. Він одразу поклав руку на спинку дивана за її спиною. Сашко приніс кожному по банці пінного. Настя відмовилася, і Мишко взяв її банку собі. Дівчина зиркнула на нього, але нічого не сказала.
Фільм виявився справді цікавим, захопив Настю з перших кадрів.
Вона отямилася, коли зрозуміла, що Мишко знову взявся за старе…
– Ану відстань! – сердито вигукнула вона.
Настя скочила з дивана. Сашка в кімнаті не було. Настя не помітила, коли він вийшов.
– Настю, пробач, – пробурмотів Мишко.
– Ти ж обіцяв! – гнівно вигукнула вона.
– Та годі тобі. Я ж люблю тебе, – він теж підвівся.
Настя пішла в коридор, взулася й відкрила двері.
– Ну й іди ти! – гукнув їй у спину Мишко.
Настя вискочила за двері.
Як вона могла йому повірити? У неї мама лежить слаба, а він… Йому тільки одне від неї потрібне…
Прийшовши додому, Настя довго сиділа без світла в кімнаті і думала, що буде, коли мами не стане? Вона залишиться зовсім одна.
І на що вона зараз житиме?
Через два місяці їй виповниться вісімнадцять і від батька перестануть приходити аліменти. Грошей немає. Навіть нема на що купити сукню на випускний. Та гаразд, переживе, аби мама одужала.
Що у мами дуже серйозна недуга, Настя дізналася сама. Відчувала, що все набагато серйозніше, аніж казала мама.
Вона набрала в пошуку назви пігулок, які приймала мама, і все зрозуміла.
На телефон надійшло повідомлення від Мишка:
«Настю, вибач».
Вона не відповіла. Повідомлення посипалися одне за одним. Мишко то просив вибачення, то сварився і посилав її. Настя вимкнула телефон.
Перед сном вона зайшла до мами.
– Мамо, ти спиш?
Юлія ледве розплющила очі.
– Щось треба? Води? В туалет?
Мати ледь помітно хитнула головою і заплющила очі.
Вранці Настя прокинулась від гуркоту і кинулася в мамину кімнату. Мама намагалася встояти на тремтячих ногах, схопившись за спинку ліжка. На підлозі валявся стілець.
Настя підбігла, поклала маму в ліжко, здивувавшись, яким легким і тонким стало її тіло.
– Ну, навіщо ти встала? Покликала б мене, – сварилася на маму Настя.
– Думала, зможу… – важко дихаючи, промовила Юлія.
– Зараз принесу тобі чаю, – і Настя побігла на кухню.
Мама зробила пару ковтків і більше пити не стала. Вже кілька дніві вона нічого не їла, майже не ходила в туалет.
На душі було неспокійно. Настя хотіла залишитися з мамою, тим більше після вчорашнього не хотілося бачити Мишка. Але незабаром іспити. Вона вирішила, що піде з останнього уроку, з історії, і раніше повернеться додому.
Коли Настя прийшла зі школи, мама спала. Настя раз у раз зазирала до неї, але мама так і лежала в одному положенні.
Відчувши недобре, Настя підійшла до матері і торкнулася її за плече.
Вона одразу все зрозуміла…
Дівчина вискочила з кімнати, закривши рота долонею, не знаючи, що робити.
Пішла до сусідки…
Та вже не працювала, весь час була вдома. По переляканому обличчю Насті, сусідка про все здогадалася.
Викликала «швидку», потім вони разом чекали на машину, яка мала забрати маму.
Коли її відвезли, Настя відчинила всі вікна, щоб провітрити квартиру.
Сусідка пройшлася по інших сусідах, зібрала трохи грошей і принесла Насті.
Звідкись довідалися у школі, батьки однокласників теж скинулися, хто скільки зміг.
Поминки організували колеги з маминої роботи.
Усі ці дні Настя ходила, як уві сні. Перед нею лежала чужа незнайома жінка, і Настя намагалася не дивитись на неї. Вона запам’ятала маму такою, якою та була раніше…
Якось Настя порпалася в паперах і знайшла шкільний зошит.
Почерком мами там було списано кілька сторінок.
Щоденник?
Але дат на записах не було. Настя почала читати. То були розрізнені спогади. Чому саме їх мама вирішила записати?
…«Скільки ж мені тоді було років, коли я познайомилася зі Станіславом? Напевно, він був на рік молодший від теперішньої Насті.
Занадто рано я його зустріла. Він був старший на сім років, здавався мені дорослим.
Та й не розуміла я тоді, що це кохання, єдине і справжнє. Він від мене нічого не вимагав.
Та й що я могла йому дати? Недолуга була, не цінувала, нічого не розуміла, тому і втратила своє щастя.
Так буває, коли кохання приходить невчасно. Мені хотілося бігати на танці з однолітками, отримувати у подарунки м’які іграшки, а не справжні французькі парфуми.
Настя і та доросліше за мене тодішню.
Я навчалася ще у школі. Звичайно, він чекати не став, одружився.
Пам’ятаю, як було прикро, коли я дізналася, страшенно злилася. Він казав, що любить, а сам одружився.
Але незабаром я познайомилася на танцях із Євгеном, майбутнім чоловіком.
Звісно, тоді я ні про що таке не думала. Попереду випускний клас, вступ на навчання.
Просто зустрічалися, гуляли, ходили в кіно. Я вступила в університет, а він провалив іспити, пішов служити.
Писали ми один одному рідко, жодних планів не мали.
Подобалася така дружба на відстані. Коли Євген повернувся, я навчалася вже на третьому курсі. За цей час у мене була пара романів, так нічого серйозного.
Він змужнів і дуже мені подобався. Вступати в інститут не став, влаштувався на роботу і майже одразу зробив мені пропозицію.
Пам’ятаю, як я злякалася. Його натиск і подобався, і дратував. Я щось бурмотіла на рахунок того, що рано, не готова, треба закінчити інститут.
Він образився й пішов. А я засумувала, але гордість не дозволяла піти до нього першою. Він прийшов через кілька днів, ніби нічого й не сталося.
Він став моїм першим чоловіком.
Якось нас запросили на весілля друзі. І тоді мені теж захотілося надіти білу сукню з фатою, проїхатися в прикрашеній квітами машині по місту, коли всі на тебе дивляться.
Через три місяці ми побралися. Я погано пам’ятаю саме весілля.
Кожен вважав своїм обов’язком мене обійняти. До вечора фата з’їхала набік, зачіска розтріпалася.
Дратували недолугі конкурси й незграбні поцілунку у всіх на очах.
Пів ночі я намагалася розчесати волосся, яке збилося у великий ковтун, зацементований лаком.
Коли я вийшла з ванної, чоловік уже спав. Так пройшла наша перша шлюбна ніч…
Я приходила з інституту й намагалася вести домашні справи, готувати.
Не одразу стало виходити. Нервувала. Потрібно було готуватися до занять, здавати сесії. Чоловік вимагав уваги. Почалися сварки. Потім вагітність, пологи.
Він почав знаходити втіху на боці. Приходив додому все пізніше, або взагалі не приходив. Потім було скандальне розлучення. Одній з дитиною на руках стало ще важче.
Все частіше я згадувала Станіслава. Він був старший, розумніший, надійніший.
Може, з ним усе було б зовсім інакше? У своїх мріях ми схильні ідеалізувати тих, хто запав у душу, кого з різних причин немає поряд.
І ось тепер ця недуга, як грім серед ясного неба…
Спочатку я відчувала втому, весь час хотілося спати. Одного разу зомліла на роботі. На швидкій відвезли до лікарні, там і сказали все…
Я ходила, як у тумані, намагалася не плакати, щоб донька не бачила. Думаю, вона здогадується.
Процедури якісь робити запізно. Від терапії я відмовилася. Знаю, що від неї скоріше йдуть… Щодня прокидаюсь і радію, що жива.
Мені давали два місяці, я прожила майже два роки. Але відчуваю, що все, сил більше немає. Настав мій час…
Бідолашна моя дівчинка, залишиться зовсім одна. Окрім мене, у неї більше нікого немає. Протриматися б хоч до кінця навчального року…»
Далі було написано більш рівним почерком, наче згодом.
…«Чому я раніше не вела щоденник? Перечитую, і так яскраво постає перед очима минуле в найдрібніших подробицях, наче вчора все було.
Через стільки років все бачиться по-іншому. Скільки було знаків, попереджень, а я недолуга нічого не помічала.
Життя складається з дрібниць. Все важливе, все має значення. Тільки розумієш це надто пізно…»
…Сльози так і ринули з очей Насті. У мами теж було кохання, але не таке як у них з Мишком, справжнє, чисте.
Історія мами не виходила з голови кілька днів. Настя підрахувала, скільки має бути років цьому Станіславу, набрала його дані у соцмережі. Вилізли сотні Станіславів різного віку і з різних міст.
У фотоальбомі Настя знайшла фотографію чоловіка.
На звороті стояла дата й підпис:
«На згадку. Станіслав».
Фото було поганої якості, але краще таке аніж нічого. Зі всіх запропонованих соцмережами Станіславів, вона обрала схожих на хлопця зі знімка. Набралося чимало.
Усім написала те саме, що шукає такого то й такого, просить відповісти.
Що мами не стало, вирішила не писати.
Дехто відповів, але Настя відчувала, що все не те. За два тижні вона отримала коротке повідомлення від хлопця.
Він писав, що то його батько, попросив надіслати номер телефону. Настя сказала йому свій номер. Але він так і не зателефонував…
…Настя пилососила килим, як раптом пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв якийсь незнайомий хлопець.
– Вам кого? – здивовано запитала вона.
– Вас, якщо ви Настя, – раптом відповів той. – Можна зайти? Та не переживайте! Не на сходах же ж ми будемо розмовляти?
Настя все ж впустила гостя в квартиру. Поки він знімав верхній одяг, вона розглядала його.
Модно вдягнений, симпатичний, трохи старший за неї…
– Чим тут у тебе пахне? – скривився він, перейшовши на «ти».
– Пахне? – Настя зніяковіла. – Я не помічаю, звикла… То хто ж ви такий?!
Настя дивилася на гостя, й не розуміла, що відбувається.
– То навіщо ти мене шукала?
– Ох, це… Не тебе, а твого батька, Станіслава.
– Батька не стало пів року тому. Серце. А навіщо ти його шукала?
– Моя мати зустрічалася з твоїм батьком, вони розлучилися за кілька років до мого народження. Я знайшла в маминих речах зошит, де вона записала спогади про нього. Я вирішила знайти людину, про яку мама думала перед відходом.
– Зрозуміло. У тебе є щось поїсти? Я з поїзда.
– Так звісно! – Настя кинулась на кухню.
Але в холодильнику була лише булка, пів пляшки молока та яйця.
– Вибач, можу запропонувати тільки яєчню, – сказала Настя.
– Давай. Скромно живеш…
Настя насупилась.
– Я закінчую школу. Економлю гроші. Мені у школі зібрали й сусіди. Через два місяці виповниться вісімнадцять, і я влаштуюсь на роботу.
– А батько? Живий? Не допомагає?
– Він покинув нас, коли мені було лише півтора роки. Мама заміж більше не вийшла. У зошиті мама застерігала, щоб я з ним була обережна. Вона писала про твого батька. Ось я й вирішила його знайти. Мені нічого не треба. Просто хотіла дізнатися, чи він любив маму.
Настя принесла стару фотографію Станіслава.
– У мене теж така є, – здивувався Славко.
Вони ще трохи побалакали.
– Ну, мені пора, у мене поїзд вночі, – сказав Славко.
– А куди ти їдеш? – запитала Настя.
– Додому, в інше місто.
– А чому ти приїхав? Міг би написати чи зателефонувати, – Настя не хотіла зізнатися навіть собі, що не хоче, щоб він їхав.
Славко їй сподобався. В душу не ліз, з ним було легко. Вона навіть подумала, що не відмовилася б від такого брата.
– Знаєш, мій батько був порядною людиною. А тут твій лист. Грішним ділом я вирішив, що ти моя позашлюбна сестра. По телефону ніяково якось було говорити на цю тему.
– А як вони могли зустрітись? Твій батько в іншому місті жив, а мама все життя тут прожила, наскільки я знаю, – Настя раділа будь-якій можливості затримати його хоч на кілька хвилин.
– Цього ми ніколи не дізнаємось. Доля. Тобі не страшно одній?
– Ні, що ти.
Славко викликав таксі, дав номер свого телефону. Він пішов, а Настя тільки тепер відчула, яка вона самотня.
Довго стояла біля вікна, дивилася, як у будинку навпроти гасло світло у вікнах. Вранці вона пішла на іспит. Їй було байдуже, як напише, вчитися далі вона не збиралася.
Після іспиту одразу пішла додому, уникаючи будь-яких питань від однокласників. За кілька днів зайде по атестат і шукатиме роботу.
Біля під’їзду вона зненацька побачила… Славка!
– Ти не поїхав?! – зраділа вона і не змогла цього приховати.
– Купив тут тобі продуктів. Коли ти ще заробиш… Ходімо, донесу до квартири.
– Навіщо?! Не треба було! – насупилася Настя.
– Ти гордість свою сховай. Я від щирого серця. Запам’ятай, людина людині друг і брат.
У квартирі Славко роззувся й поніс важкі пакети на кухню.
– Ну де ти там? Давай готувати святковий обід, відзначимо закінчення школи, – гукнув він із кухні.
Славко поїхав вночі, взявши з Насті обіцянку писати та дзвонити. Через день він подзвонив сам і сказав, що знайшов для неї роботу.
– Значить так. Нема чого там сидіти одній. Я гроші тобі залишив у серванті в чашці, – сказав Славко. – Купи квиток і приїжджай.
Життя так круто змінювалося, що Настя не встигала переживати й радіти. Вона поїхала до Славка. Влаштувалася на роботу, мамину квартиру здала в оренду.
Через пів року вони зі Славком розписалися…
«Здавалося, попереду багато часу, довге життя, а пролетіло все, як один день.
Почнеш згадувати, так багато всього було, навіть не віриться.
Вдалим і легким моє життя не назвеш. І все ж шкода, що воно закінчиться так рано. Що станеться з Настею?..»
Згадала Настя останні рядки у маминих записах.
– Я не одна, матусю. Завдяки тобі я зустріла Славка. У нас вийшло те, що не вийшло у вас…