Сьогодні день народження святкує моя дорога донечка. Минуло 25 років з того дня, коли вона з’явилася на світ, проте я ніколи не розповідала їй, як саме це трапилося. Хочу поділитися своєю історією з вами та переконати, що у долі на все свій план.
Мій чоловік був у рейсі, він хотів заробити грошей перед народженням дитини. Я спокійно його відпустила, адже у нас в запасі було ще три тижні. Того вечора я затримала на роботі. Мене викликали терміново, бо нова співробітниця не могла скласти річний звіт. Я не могла відмовити, тож вийшла на один день, щоб їй допомогти.
Додому поверталася, коли вже сутеніло. Таксі вирішила не брати, у моєму положенні корисно гуляти перед сном. Саме в цей тихий і пізній час сталася несподівана зустріч.
Мій нічний маршрут часто пролягав через парк, короткою дорогою, де було мало людей. Зазвичай все було нормально, мене ніхто ніколи не зачіпав. Того разу мені не пощастило. Якийсь моложавий хлопець йшов назустріч. Коли ми порівнялися, він так раптово схопив мою сумку, що я злякалася. Не втримала рівновагу та впала на землю.
Від удару в мене різко заболів живіт. Я не могла підвестися, а телефон залишився в сумочці, яку щойно поцупили. Від шоку та болю я втратила дар мови; я бачила інших людей, що проходили повз, але не могла змусити себе закричати.
Дякувати богу, мене помітила подружня пара, вони штовхали дитячу коляску неподалік. Чоловік кинувся мені допомагати, але я не могла підвестися через страшний біль. Його дружина дістала телефон та викликала швидку. Чоловік підхопив мене на руки та поніс до дороги, щоб не гаяти часу. В лікарню ми поїхали всі разом.
Відійшовши від шоку, я кілька хвилин мовчала. Коли ясність повернулася, сльози вільно потекли по моєму обличчю. Подружжя, яке втрутилося, Павло та Катя, як я пізніше дізналася, намагалися мене заспокоїти. Вони запитали номер телефону мого чоловіка та про все йому розповіли. Тієї ночі я народила свою донечку. Це просто диво, що ми обидві залишилися живі та здорові.
Після повернення чоловіка з рейсу я поділилася з ним своєю Ми запросили родину моїх рятівників до нас в гості. Чоловік пропонував їм гроші або ж якийсь дорогий подарунок, але вони відмовилися. Паша сказав, що доля сама їм віддячить.
Тривалий час ми дружили сім’ями й дивилися як ростуть наші діти. Через роботу чоловікам нам довелося переїхати жити в інше місто й часом спілкування припинилося. Наша донечка, Віра, росла здоровою та здібною дитиною. Коли ж зовсім подорослішала, стала справжньою красунею.
Під час навчання в університеті вона познайомилася з Дмитром. Хлопець бував у нашому домі. Він нам дуже подобається – розумний, ввічливий та вихований. Ми ні капельки не здивувалися, коли радісна Віра прибігла додому з обручкою на пальці: «Мамо, тато, я виходжу заміж!» Дмитра ми давно прийняли за рідного сина.
Настав час знайомитися зі сватами. Вони жили в іншому місті, тож ми змогли зустрітися лише напередодні весілля. Стіл був накритий, у двері подзвонили. Чоловік пішов відчиняти, а через секунду повернувся до кімнати з широчезною посмішкою.
Я не могла зрозуміти, що сталося, поки за ним не зайшла наші свати. Це була та сама подружня пара, Павло та Катя, які допомогли мені. Тоді їхньому Дмитрику було 8 місяців. Хіба могли ми подумати, що наші діти зустрінуть та покохають один одного в майбутньому.
Коли усі сіли до столу, ми розповіли дітям нашу історію, а то бідолашні не розуміли, чому батьки поводять себе так, ніби уже давно знайомі. Павло зголосився сказати тост: «Випиймо за подарунки, але не ті, що роблять нам люди, а ті, які для нас дарує сама доля!»