– Зойко, нам поговорити треба, – обережно сказав Петро своїй дружині, яка лише вчора повернулася з заробітків у відпустку.
Зоя і гадки не мала, про що хоче поговорити з нею чоловік, тому допиваючи свою італійську каву в альтанці в холодку, вона сказала, щоб чоловік присів біля неї, випив з нею кави, а тоді можна буде вже говорити.
У Петра трусилися руки, він винувато дивився на дружину, і не знав, з чого почати розмову. Зоя дивлячись на нього розуміла, що нічого приємного зараз їй чоловік не скаже.
Та вона його і не спішила, навпаки, наче тягнула час, підливаючи йому у чашку смачнезного італійського напою.
А поки Петро пив каву і думав, як все правильно дружині подати, Зоя згадала свою синьйору Антонію, в якої працювала останніх 10 років. Вона була не лише чарівною жінкою, не зважаючи на свій вік, а ще доволі мудрою, не одну добру пораду вона дала Зої.
Якось Антонія запитала Зою, навіщо вона приїхала, залишивши вдома самого чоловіка, адже його хтось може забрати.
До цієї розмови Зоя була впевнена в своєму чоловікові на сто відсотків, одружилися
вони з великої любові, і все життя разом чудово прожили, ніколи навіть і не
сварилися серйозно. Зоя вірила чоловікові як самій собі, і навіть припустити не
могла, що він може піти до іншої.
А наважилася вона на заробітки їхати, бо донька підростала, і хотілося їй житло
придбати. З Їхнього села багато жінок на заробітки поїхало, і Зоя теж вирішила
спробувати.
Вона обіцяла і собі, і чоловікові, що заробить доньці на квартиру, і відразу назад. Але
коли купила квартиру, то вирішила ще їхній з Петром будинок відремонтувати.
Та й звикла вона вже до Італії, роботу гарну мала, і не хотіла втрачати добрі
заробітки, адже вдома вона таких грошей точно не заробить.
Та й чоловік вже звик без неї, сам чудово справляється з усією роботою, Зоя гроші
заробляє і відправляє додому, а Петро за них вправно господарює.
– Якщо ти вже погодилася на такий крок, – завбачливо попередила Антонія, – то
маєш бути готовою до всіх викликів і ризиків, бо в житті всяке буває. Та сподіваюся,
тобі вистачить мудрості не рубати з плеча. Пам’ятай, або гроші, або сім’я.
Чомусь ця розмова пригадалася Зої саме тепер, коли її Петро сидів перед нею і
тремтячими руками пив каву.
– Зойко, краще я тобі це скажу, ніж ти дізнаєшся від інших людей. А дізнаєшся точно,
бо у нас плітки швидше світла поширюються, – став заминатися Петро.
Зоя дивилася на нього захопленими очима, як тоді, коли вони вперше зустрілися.
Раптом вона перебила його монолог.
– Петре, перше ніж ти закінчиш, я хочу, щоб ти знав, яка я вдячна Богу за тебе. У мене
найкращий в світі чоловік. Дякую тобі за все, і за підтримку, і за затишок, і за доньку,
– щиро сказала Зоя.
На цих словах Петро зблід, бо він не розумів, що хоче сказати йому дружина. А Зоя
підлила ще кави, запитала, чи смачно, а потім плавно перевела розмову на тему
ремонту.
Петро любив цю справу, робив все сам, і все дуже доладно, тому з радістю почав в
деталях розповідати, що і де він вже зробив, скільки грошей на це витратив, і що ще
планує зробити.
– Мені ця альтанка дуже подобається, добре мені тут, затишно. А все тому, що ти з
любов’ю її змайстрував для мене, – каже Зоя.
Так вони в тій альтанці до вечора за кавою просиділи, згадували все своє життя,
сміялися, планували майбутнє. Так Петро нічого і не сказав. А якщо точніше, то Зоя
не дала йому нічого сказати.
А навіщо? Що змінить його зізнання? Якби він хотів піти, то давно пішов би. Але він
тут, з нею, у них чудова сім’я і багато планів на майбутнє.
Хтось скаже, що Зоя себе не поважає, а хтось назве її мудрою жінкою.
А яка ваша думка? Чи правильно все зробила Зоя?
Фото ілюстративне.