Нещодавно я потрапила на орендовану квартиру в центрі Києва, яку здали відразу після відходу на той світ власниці. Величезна запущена квартира з чорним ходом.
Нові господарі – дуже далекі і, мабуть, дуже жадібні родичі. Вони нічого не винесли, не прибрали, не намагалися зберегти. І жити в такій обстановці було дивно — без дозволу чіпати все, начебто господар вийшов до магазину.
Спочатку здавалося, що хтось повернеться, побачить мене і скаже голосом завуча: що це ви тут робите?
Та ні, ніхто не прийшов. Біля телевізора моток муліне. Ґудзики у вазі. Чеські різнокольорові келихи, гарні, але після постійні експлуатації — з них явно часто щось вживали.
За склом фотографія імпортної дівчинки в мантії та шапочці з пензликом. У коморі акуратно упаковані зимові пальта та чоботи типу боти.
Свіжі календарі у всіх кімнатах – перекидні, відривні, настінні, прямо якась манія. Тут стежили за часом. На кухні в шафці ще незакінчена баночка якихось вітамінів. Тут збиралися жити довго та затишно. Жодних ліків – ніхто не хворів.
Хозяйка жила одна в трьох кімнатах. У ванній кімнаті різні шампуні для кошенят. Скрізь сильний котячий дух. Кішки тут були на королівському становищі, і, мабуть, їх натовпом виштовхали за труною.
І чудова бібліотека. Не декоративна, коли сторінки склеєні, а книги підібрані за
кольором та висотою. А така жива, читана, видно все життя бібліотека, що
поповнюється, для задоволення, без снобізму. І альбоми, і китайська філософія, і
Ремарк і Кафка.
А ще багато книг дідуся господині квартири. Товстезно-притовстезних, набагато
товщіх Біблії. Кількома мовами. І ось я прийшла з вулиці, і якби був камін, я могла б
підтримувати вогонь за допомогою цієї макулатури. Тоді від неї була б хоч якась
користь.
Що залишилося від цієї людини?
Столична квартира, здаючи яку далекі родичі можуть більше не працювати.
І тут я задумалася, можна ж піти будь-якої миті, і нічого з того, що було тобі дорого, не
буде дорого вже нікому. Так, є діти, але їм не треба нічого мого. У них буде своє.
Господи, все, що є в нашому житті матеріального – все це такі дрібниці, такі кумедні
та незначні речі. Та й самі ми також…
Виявилося, що досі я мала надію на безсмертя.
А тепер ніколи не буду нічого накопичувати, облаштовувати і думати про потім.
Життя неможливо облаштувати раз і назавжди, його можна лише продовжувати
день за днем.
А збирати — тільки враження, жити тільки зараз — щоб було що згадати, коли вже
нічого не відбуватиметься. Мені показали, що буває ПОТІМ. Нічого.
Просто приходять чужі люди, і затоптують твої сліди, варять каву у твоїй турці та
палять твою, роками зібрану бібліотеку, в каміні.