Сьогодні був важкий день. Іван ховав сестру. Нехай недолугу, але все ж таки рідну.
Вони не бачилися з нею близько п’яти років і така трагедія. Віка, як могла
підтримувала чоловіка, намагалася більшу частину клопоту взяти на себе.
Однак після прощання їх чекала ще одна не менш важлива справа. У Ірини, сестри
Вані, залишився маленький син. І всі родичі, що зібралися цього дня попрощатися з
Іриною, якось одразу переклали всю відповідальність на молодшого брата Іри. Хто
ж, як не рідний дядько має подбати про хлопчика?
Тому це питання не обговорювалося, а малося на увазі, що це і є єдино правильне
рішення.
Віка все розуміла, та й проти вона особливо не була, але було одне “але”. Вона ніколи
не хотіла дітей. Ні своїх, ні тим паче чужих. Це її рішення було ухвалено дуже давно.
Вона чесно в цьому зізналася Іванові перед весіллям, а він поставився до цього
якось легковажно. Та й хтось замислюється про дітей у двадцять з невеликим. Ні і ні,
житимемо для себе, так вони вирішили десять років тому.
І ось зараз їй треба було прийняти зовсім чужу дитину. Виходу не було. Віддати в
дитячий будинок племінника Іван ніколи не дозволить, та Віка і не наважилася б
завести таку розмову.
Вона знала, що ніколи не полюбить цієї дитини і тим більше не зможе замінити їй
матір. Хлопчик був не по роках дорослим і тямущим, і Віка вирішила сказати йому
все на чистоту.
— Вовчику, ти де більше хочеш жити у нас чи в дитячому будинку?
— Я хочу жити вдома, сам.
— Але вдома тобі жити не дозволять. Тобі ж лише сім років. Так що ти маєш вибрати.
— Тоді у дядька Івана.
— Добре, ти поїдеш з нами, але я маю сказати тобі одну річ. Я не зможу стати тобі
мамою і не зможу тебе любити, але я буду піклуватися про тебе і ти не повинен
ображатися. Адже в нас тобі буде краще, ніж у дитячому будинку.
І ось частково формальності були улагоджені і вони нарешті змогли повернутися
додому.
Віка, вважаючи, що після тієї розмови вона вже не повинна грати перед хлопчиком
дбайливу тітку, а спокійнісінько може бути самою собою. Нагодувати, випрати одяг і
допомогти з уроками це їй не важко, ну а віддавати свої душевні сили – це вже
вибачте.
А маленький Вовка тепер ні на хвилину не забував, що він буде недолюблений і щоб
його не віддали в дитячий будинок, повинен добре поводитися.
І ось вони вдома. Вові було вирішено віддати найменшу кімнату. Але спочатку там
потрібно все передати для хлопчика. Вибір шпалер, меблів, декор – це було те, що
Віка любила. Вона з ентузіазмом кинулася у процес облаштування дитячої. Вові
дозволили вибрати шпалери, а решту підбирала сама Віка.
Коштів Віка не шкодувала, адже вона була не жадібною, вона просто не любила
дітей, тому кімнатка вийшла на диво. Вовка був щасливий! Жаль тільки мама не
бачить яка у нього тепер кімната. Ех, якби ще Віка могла його полюбити. Вона
хороша, добра, лише дітей не любить. Дуже часто міркував про це Вова перед сном.
Вова умів радіти всьому, кожній дрібниці. Цирк, зоопарк, парк атракціонів – хлопчик
так щиро висловлював своє захоплення, що Віка стала сама отримувати
задоволення від таких прогулянок. Їй подобалося спочатку здивувати Вовчика, а
потім стежити за його реакцією.
У серпні, вони мали летіти з чоловіком на море, а Вову на десять днів мала взяти
їхня близька родичка. Проте чи не в останній момент Віка все переграла. Їй раптом
дуже захотілося, щоб хлопчик побачив море. Ваня трохи здивувався змінам з
дружиною, але все ж таки в глибині душі був дуже радий. Адже він дуже прив’язався
до хлопчика. А Вовка був майже щасливий! От якби його ще любили. Ну і гаразд, зате
він побачить море!
Поїздка вдалася. Море було теплим, фрукти соковитими, а настрій чудовим. Але все
добре закінчується і відпустка закінчилася теж.
Почалися звичайні будні. Робота, будинок, школа. Але щось у їхньому маленькому
світі змінилося, з’явилося якесь нове відчуття. Чи то відчуття руху життя, якоїсь ледь
спійманої радості, очікування дива.
І диво сталося. Віка привезла з моря нове життя. Як таке могло статися, адже вони
стільки років благополучно уникали таких несподіванок. Що робити Віка не знала.
Говорити чоловікові чи все вирішити самій? Після появи Вовки вона вже не була
певна, що її чоловік переконаний чайлдфрі (людина яка не хоче дітей). Він любив
поратися з хлопчиком, із задоволенням займався з ним і навіть кілька разів брав із
собою на футбол.
Ні, один подвиг Віка здійснила, а ось на другий вже не була готова. Вона сама
ухвалила це непросте рішення.
Віка сиділа в клініці, коли пролунав дзвінок зі школи. Вову відвезли на швидкій із
підозрою на апендицит. Що ж, поки що все відкладається.
Вона влетіла до приймального відділення лікарні. Вова лежав на кушетці весь
блідий, його сильно трусило. Побачивши Віку, він розплакався.
— Віка, будь ласка, не йди, я боюся. Побудь сьогодні моєю мамою. Будь ласка, тільки
один день і все. Я потім ніколи ніколи не проситиму.
Хлопчик міцно-міцно вчепився в її руку, у нього градом лилися сльози, чи озноб, чи
страх трясли його. Таке відчуття, що у хлопчика розпочалася справжня істерика. Віка
ніколи не бачила, щоб він плакав, тільки в день прощання з мамою. А зараз його, як
прорвало.
Віка надала його руку до своєї щоки.
— Хлопчику мій, потерпи трохи. Зараз прийде лікар і все буде гаразд. Я тут, поряд і
нікуди не піду.
Боже, як вона любила його у цей момент! Цей хлопчик із захопленими очима
найголовніше, що в неї є.
Чайлдфрі, яка дурість. Сьогодні ж увечері вона все розповість Вані про її цікаве
положення. Це рішення прийшло в той момент, коли Вова від болю ще більше
стиснув її руку.
Минуло десять років.
Сьогодні у Вікі майже ювілей, а точніше, кругла дата. Їй 45 . Будуть гості, вітання. А
поки що, за філіжанкою кави, щось накотило. Як швидко промайнув час. Пройшла
юність, молодість. Вона відбулася жінка, щаслива дружина та мама двох чудових
дітей. Вовкі вже майже вісімнадцять, а Соні десять. І вона ні про що не шкодує.
Хоча ні, є одна річ, про яку вона дуже шкодує. Про ті слова про нелюбов. Як би їй
хотілося, щоб Вовка не пам’ятав їх, щоб забув і ніколи не згадував.
Після того дня в лікарні, вона намагалася якомога частіше говорити йому про своє
кохання, але чи пам’ятав хлопчик ті, перші її зізнання, вона так і не наважувалася
запитати.