– Петрику, куди тато пішов? До друга. Ну добре. Діду, а звози нас з онуком у магазин. Цукерки закінчились.
Марія Іванівна раділа вже другий тиждень. Дочекалася. Син приїхав та ще й онука привіз. Онука останні три роки бабуся з дідусем бачили раз на рік, син із дружиною розійшлися, а після розлучення розійшлися і на думці, де дитина має проводити літо. Петру ось-ось мало виповнитись п’ять, і на день народження батько обіцяв повернути сина до матері, щоб та могла влаштувати свято.
До закінчення відпустки Сергія залишався тиждень, тож бабуся, передчуваючи швидку розлуку, онука балувала: щодня смаколики, з-за столу хлопчик викочувався після сніданку, і потім вже цілий день його було не загнати, багато обіймала та хвалила. Дід возив на рибалку, у ліс, катав на конях, показував вулики, — теж розважав, як міг.
У невеликій сільській крамничці було прохолодно і порожньо. Марія Іванівна, взявши Петрика за руку, повела онука із собою.
Декілька хвилин вони розглядали вітрини, а потім бабуся, так і не дочекавшись продавчині, почала її гукати:
– Віра. Ві-р-а! Не чує чи що?
У підсобці щось зашуміло, впало, але потім з’явилася продавщиця. Невисока щільна жінка вискочила з дверей зовсім розпатлана, поправляючи на голові пасмо, що вивільнилося з гульки, і поправляючи халат.
– Спиш?
– Ні, привіз був, розбирала. Спекото.
– Що спекотно, то спекотно. Цукерки в тебе потекли на вітрині. Внучок із сином у гості приїхали, ти мені, Віро, цукерок різних нафасуй, які ти мені місяць тому давала не пам’ятаєш?
– Не пам’ятаю, тітка Марія. Гарний хлопчик. Які будеш?
– Бабусю, а можна солодку воду та жуйку?
– Можна, мій хороший, і цукерок.
Жінка за прилавком від хлопчика не відводила очей, розглядала. Цукерки вибирала дорогі, щедро зсипала в тонкий пакет і довго зважувала.
– Надовго онука привезли, два кілограми вийшло
– Вистачить. На тиждень нам якраз, а що лишиться, дід доїсть.
Бабуся розрахувалась і вони пішли. Вже в автомобілі Марія Іванівна не витримала:
– Бач, Віра якогось чоловіка в підсобку привела.
– З чого ти взяла, вона ж на роботі?
– Одне іншому не заважає. Не розумна вона… сорокалітня, а все туди ж. Побачив би її задоволені очі та розпухлі губи… — бабуся обернулася назад, подивилася на онука і замовкла. — Не було б дитини з нами, я б тобі сказала, хто вона…
— У нас тут і чоловіків потрібних немає.
– Є, виходить. Слухай, Петрику, а може, на річку сьогодні?
– Можна!. Дідусь обіцяв на човні покатати.
– Ось. А я ягоду позбираю, зроблю варення.
Марії Іванівні хотілося дати онукові якнайбільше, помістити в ці два тижні все літо з його ягодами, овочами з грядки, холодним молоком та купанням у річці спекотного дня. Вона згадувала себе, той самий чудовий час, коли була щаслива і безтурботна, намагалася передати ці емоції онукові.
Наступного ранку пішов дощ. Сильний, із грозою. І дуже до речі. Після спекотного тижня земля зовсім висохла, листя на деревах обм’якло, навіть потьмяніли кольори навколо. Все чекало на прохолоду.
– О. А Сергій де, обідатимемо? До друга пішов? — спитала у чоловіка Марія Іванівна.
– А тато пішов, але не до друга, до пташки, я чув, він дзвонив їй по телефону.
– До якої пташки? – не зрозуміла онука бабуся.
– Ну, до пташки цієї, сороки літньої.
Марія Іванівна повела бровами, нічого не розуміючи, і подивилася на чоловіка:
Онук закотив очі:
– Ми в магазин, коли їздили, бабусю, ти сказала… – Петрик діловито пропустив слово, яке йому не можна було говорити, кивнувши, і продовжив, – сороки літньої.
Марія Іванівна тільки й потягла:
– Що-о-о-о?! Виганяй машину, поїхали до магазину.
– Марія, ти чого. Навіщо? Він же дорослий, – сміявся чоловік.
– Як навіщо, вона старша за нього.
– Ну і що? — знизав плечима батько.
Мати взяла з шафи дощовик і вискочила надвір. Дощ досі лив. Вода збиралася, було слизько, але Марія Іванівна, накинувши дощовик, майже бігла до магазину.
Двері відразу не піддалися і вона їх смикнула що є сил.
У магазині було багатолюдно. Хтось рятувався від дощу, заскочив ненадовго, і поглядав на дорогу, хтось, не поспішаючи, робив покупки. Сергій стояв осторонь, посміхався, грав бровами. Віра червоніла, потім посміхалася, дивлячись на нього.
Марія Іванівні хотілося відразу вигукнути:
“Що ж це таке! Що ти робиш!” – але вона несподівано повернулася, вийшла з магазину і сіла на ґанок під дощ. “Давно виріс її син, давно вона йому не указ, себе тільки посоромить сваркою”.
Дощ закінчився, покупці та перехожі розійшлися, тоді Марія Іванівна зайшла до магазину.
– Мамо, ти чого, купити щось? — Сергій прибрав руки з прилавка і озирнувся.
– Дорослий ти вже, синку. Та й ти, Віро, не дівчинка. Послухайте мене. Якщо закохався — одружуйся, не діло це ховатися. Пересуди ні вам, ні нам не потрібні. А якщо так, побалуватись, то ховатися треба краще.
Марія Іванівна не стала чекати на відповідь, пішла.
Наступного разу в магазині вона з’явилася за тиждень, коли син із онуком поїхали.
Віра шукала під прилавком рис, потім гречку.
— Ви мене зрозумійте, тітко Марія. Мені вже сорок. Як жінка зрозумійте. Дитину хочу. А у нас від кого тут у селі народжувати?
— Як жінка розумію, Віро, співчуваю. А як мати – ні. І не як його, а ніби твоя. Сорок років тобі, а розуму не нажила.
Марія Василівна розрахувалася і вийшла, не зважаючи на Віру.
– Вийшла з магазину, сіла до чоловіка в машину:
– Додому?
– Додому, – важко зітхнула дружина.
– Що так довго Іволгіна? Чи з сорокою літньою по своєму розмовляла, — засміявся чоловік.
– Ти все жартуєш.
– Сміх продовжує життя, Марія. Хочеш анекдот розповім?
Дружина кивнула головою, а сама відвернулася до вікна. Хіба зрозуміти вам чоловікам наші “пташині” проблеми.