Отримавши повістку в суд, Людмила Іванівна спочатку нічого не зрозуміла, а коли вникла у вміст, то застигла: її запрошували на процес розлучення.
Хвилин десять жінка сиділа у коридорі, не розуміючи, що робити.
Потім підвелася і попрямувала до кімнати, де чоловік дивився якийсь фільм.
– Що це? Ти можеш пояснити? – у голосі Людмили Іванівни звучав подив.
– Порядок денний отримала? – спокійно спитав Микола Сергійович, не відповівши на запитання.
– То ти в курсі?!
– Звичайно. Це ж я подавав на розлучення.
– Ти що таке надумав?
– Нічого незвичного…
– Іншу знайшов? – Продовжувала розпитувати дружина.
– Людо, не кажи нісенітниці. Нікого я не знайшов і не збираюся шукати.
– Тоді в чому річ?
– Я втомився… Від тебе втомився…
– Що?! – вигукнула Людмила Іванівна, – втомився?! Сорок років тобі все було нормально, а тепер ти втомився?
– Не сварись, – твердо сказав Микола Сергійович, – ти ж знаєш: у мене імунітет до твоїх сварок. Якщо хочеш поговорити про це, говори спокійно.
– Ого! Ти вже вказуєш, як я маю розмовляти? Це все, що тебе турбує? На розлучення він подав! А про дітей ти подумав?
– Вони вже дорослі, самі про себе думають.
– Що я їм скажу? Що ти втомився? Від кого?! Від їхньої матері?
– Так, так і скажи. Втім, можеш нічого не казати. Я сам…
– Ти?! Сам? Та що ти можеш сам? Все життя прожив за моєю спиною, жодного рішення не ухвалив! Ти і зараз погано розумієш, що кажеш! Зовсім загубився, як на пенсію вийшов!
Микола Сергійович витримав паузу та відповів:
– Не загубився, а знайшовся…
– Ну от, я не помилилася: ти заговорюєшся!
– Лбдмило, вистачить вже. Не набридло тобі мене ображати? Стільки років! З іншими ти зовсім по-іншому розмовляєш. Складається враження, що я – твій особистий недруг.
– Багато честі! – кинула Людмила Іванівна, – ніякий ти не недруг. Ти так… Суцільне непорозуміння… Зізнайся: довго думав перед тим, як на розлучення подавати?
– Довго… роки…
– Бач ти …, – Людмила Іванівна трохи розгубилася, – ну розведуть нас, і що? Де ти житимеш? Як? Ти ж сам яйця жодного разу не зварив… А в тебе недуг купа…
– Нормально житиму. Більше того – все тобі залишу: і квартиру, і решту. Тож не хвилюйся. Я взагалі ні на що не претендую. Навіть випишусь.
– Ощасливив …, – Людмила Іванівна скривилася, – залишить він … Я просто нічого тобі не віддам!
– Роби що хочеш. Знаєш, я радий, що твоя мрія нарешті здійсниться.
– Яка мрія?
– Щоб я пішов і перестав псувати тобі життя. І станеш ти, нарешті, Людмило Іванівна, щасливою та задоволеною. А я – вільним…
– Та куди ти подінешся? – усміхнулася дружина.
– Виїду я.
– Куди це?
– А це, вибач, вже не твоя справа…
Микола Сергійович задумався на кілька хвилин…
У пам’яті випливла розмова з начальником зміни. Якраз перед виходом на пенсію…
Той нещодавно поховав матір і дуже переживав, що її будинок залишився пустим.
– Розумієш, Сергійович, – з сумом розповідав він, – будинок доглянутий, все в ньому є, а жити там нема кому. Діти далеко, у нас – дача… А продати рідне гніздо – рука не піднімається…
Миколу Сергійовича на той момент прямо осяяло: ось він – шанс!
Останні років п’ятнадцять він мріяв піти від дружини, яка його в гріш не ставила, здобути свободу і зайнятися, нарешті, своєю улюбленою справою: живописом…
Колись, давним-давно, у якомусь іншому житті Микола Сергійович хотів стати художником.
Скільки разів йому снилося, що він стоїть із пензлем біля мольберта!
Однак мрії мріями, а йти чоловікові було нікуди. Та й дітей треба було на ноги ставити.
Ось і відкладав…
І раптом такий успіх!
– Слухай, а давай я до твоєї хати переїду. Пустиш? – Запитав Микола Сергійович у давнього друга: вони колись разом прийшли на завод …
– В сенсі? А Людмила твоя? Вона ж тебе не відпустить!
– Це, друже, ми ще подивимося… Тільки в мене одна умова…
– Яка?
– Я за будинком дивитися, а ти мене в ньому пропишеш, ну або зареєструєш.
– Згоден. Зачекай… А навіщо?
– Ну, маю ж я десь приписаним бути. Ти не хвилюйся, якщо що – з’їду одразу…
– Гаразд. Тобі видніше. Тільки й у мене є умова… Я іноді приїжджати буду… Додому знаєш тягне… Пустиш?
Чоловіки потиснули один одному руки.
З роздумів Миколу Сергійовича вивів вигук дружини:
– Що означає не моя справа? Дуже моя! Не хочу, щоб ти по вулиці хитався, соромив мене…
– Тобто з тим, що ми розлучаємося, ти вже згодна?
– А ти думав я тебе відмовляти буду? Проситиму залишитися? Не дочекаєшся! Хочеш розлучення – ти його отримаєш! Тільки потім не просись назад! Не пущу!
Їх розлучили. Щоправда, давали три місяці на примирення, але лише дарма час втратили…
Після розлучення додому прийшли разом.
Микола Сергійович мовчки взяв дві сумки з речами, які давно зібрав, і мовчки пішов до виходу.
– І це все? – Людмила Іванівна спробувала розпочати розмову…
– Все. Будь здорова та щаслива…
– Скажи хоч, куди ти їдеш? Адже діти спитають…
– Я їм зателефоную…, – кинув їй тепер уже колишній чоловік і зачинив за собою двері.
Людмила Іванівна підійшла до вікна . Виглянула. Микола Сергійович ставив сумки у багажник таксі.
– Зараз він підніме голову, щоб востаннє побачити мене… – майнуло в голові.
Але ні. Микола голови не підняв і на Людмилу не подивився.
На нього чекав магазин «Художник». Список всього необхідного для нового життя та втілення мрії лежало у кишені.
За місяць Миколу Сергійовича відвідав син – батько сам йому зателефонував і дав адресу.
Запитань хлопець не ставив.
Тільки їдучи, кинув:
– Радий за тебе, тату… Ніколи не бачив тебе таким щасливим… І картини твої – класні… Подаруєш одну?
Потім приїхала дочка. Пройшлась по будинку, все оглянула…
– І навіщо це було потрібно? – спитала, скрививши губки. – Жив як людина, а тепер… Чого ти домігся, тату? Картинки свої міг і вдома малювати.
– Не міг… І не став би, – озвався батько, – а ти давай, розташовуйся… Потім обідатимемо…
– Ні вже… Ми побачилися… Ти здоровий… Поїду я, тату… Справи…
Вона поцілувала батька на прощання і стрибнула в машину.
Людмила Іванівна приїхала через три місяці.
Увійшла. Окинувши Миколу Сергійовича прискіпливим поглядом, наголосила: не обманув… Немає в нього нікого…
– Чого мовчиш? Не радий? – Запитала вона тихо …
Микола Сергійович не впізнав її голосу… Зазвичай він був різким, навіть верескливим…
– Чому? Дуже радий. Просто не чекав… Ну, проходь, гостя дорога…
Вони мовчки сіли на звичайну, дерев’яну лавку.
– Ти голодна? – схаменувся господар…
– Ні, дякую…, – обізвалася Людмила Іванівна…
– Тоді… пробач… мені тут треба закінчити… Побудеш сама? Зовсім недовго.
Людмила Іванівна кивнула.
А сама подумала: “Я й так одна… постійно… і нікому не потрібна”…
Коли Микола повернувся, Людмили вже не було.
Виїхала, не прощаючись…
– І навіщо приїжджала? – спитав Микола Сергійович у кішки, яка вже вилася біля ніг, – Дивна таки жінка… За сорок років я так її й не зрозумів… Втім… Як і вона мене…
Колишня дружина приїжджала ще раз. Приїде, посидить біля вікна, помовчить і поїде.
Микола Сергійович вважає, що вона його так контролює. Іншого пояснення він не знаходить.
А ви?