Коли я була малою, то ця хата видавалася мені просто палацом – три просторі
кімнати з коморою, теплі печі і великі вікна. До того ми жили в маленькій кухні всі на
купу і ця хата, хоч і не на високому фундаменті, видавалася мені величезною.
Нас було дві сестри і дідусь був дуже невдоволений, що мама приводить на світ
дівчаток:
– За кожною з них треба придане дати, а я що дам?
– Та у мене чоловік є, – казала мам.
– Чоловік? Щоб ноги його більше у мене на порозі не було, – суворо казав дід.
Батько випивав і дідусь виганяв його геть, отака була у них забава, а одного дня
батько просто не вернувся додому і зажив собі з іншою жінкою. Мама дуже
переживала і так поступово й сама пішла батьковою стежкою і її рано не стало.
Дідусь хмурив брови і з самого малку казав, що хату залишить старшій онучці.
– Ніна перша народилася, тому хата її. А ти мала бути хлопчиком, тому сама в житті
даватимеш собі раду.
І так і сталося. Ніні було все – і дідусева любов, і допомога їй з навчанням, далі дід
справив їй весілля і мене від вигнання з хати врятувало лише те, що Ніна пішла в
невістки.
Коли я вийшла заміж, то мій чоловік повторив долю мого батька, він не подобався
дідові і той не раз казав йому в очі, що про нього думає, який з нього господар і
чоловік. Таке довго ніхто не витримає і Павло пішов від мене і покинув двоє дітей.
Я їздила на заробітки, то на буряки, то далі на Польщу, працювала в парниках, робила
штучні квіти, прибирала… Все мріяла, що перекрию на нашій хаті дах, зроблю ремонт,
коли буду старенька, то грітиму свої кості на печі і дивитимуся у велике вікно на
засніжену вулицю.
Але тут мене чекав сюрприз, бо дід вирішив відписати хату не мені, а Ніні, як і
обіцявся. Я його доглядала до вісімдесяти семи років, а він мені отак віддячив.
Ще й не дозволяв в хаті ремонт робити, завжди шпетив моїх дітей, що те чи інше в
хаті попсували, шибку вибили, чи крісло поламали. А тепер стало зрозуміло для кого
він ту хату тримав в такій цінності, як і задумав – для Ніни.
Його не стало і мені не хотілося йому навіть пам’ятник робити. Раз так любить Ніну,
то хай вона й робить.
А та мені й сказала:
– Маріє, я тобі хату перепишу чи відмовлюся від заповіту, а ти вже сама дідові
постав пам’ятник, добре?
Я погодилася і сестра справді відмовилася від хати на мою користь. Наче вже мала
я взятися за неї, як за свою власність, але далі почалося, як не одне, то інше. То
гроші розійшлися на пам’ятник і церемонію, то дітей треба вчити, то весілля їм
справляти, то майстрів нема, то погода не така.
Вже у мене дерево на перекриття гниє, вже шифер потріскав і бляха в моді, а хата й
далі не перекрита.
А далі діти в хаті не живуть, бо кожен має вже своє, а я теж вийшла заміж і живу у
чоловіка. Хата стоїть як і стояла.
Я вже сама бачу, що й мені вона не треба, але шкода матеріалу і треба таки
перекрити, вже майстри взялися і тут нова новина – кинувся гриб на підлогу і тепер
питання, що ж робити далі. І от я себе питаю вже – чи то справді не мало бути моє і
його не треба чіпати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних
героїв.
Автор Ксеня Ропота