Ніну Іванівну в селі багато хто побоювався. Строга жінка рідко посміхалася, завжди була серйозною й розважливою.
Чоловік її, Іван Ігорович, тихий і «м’якотілий», як його називали сусіди. Ніколи не сперечався з дружиною.
Тому пара мала репутацію чудової родини.
Одне було для Ніни Іванівни прикро: єдиного сина вона народила, тоді як у селян і по троє, і по четверо дітей у сім’ях було.
У душі Ніна Іванівна шкодувала, що Артем в неї був один, але вголос завжди всім казала:
– Один у нас, Артемко, зате який! І розумний, і красень, і слухняний син. Не гульбанить. І працівник чудовий.
Сусідки кивали, посміхалися, і серце строгої Ніни Іванівни тануло. У ті моменти посмішка висвітлювала її обличчя і очі теплішали.
Працювала жінка на пошті, і це теж було предметом її гордості. Вона любила свою роботу.
Проте для неї стало несподіванкою, коли Артем, відучившись у місті, повернувся додому з нареченою.
Тетяна зовсім не справила враження на майбутню свекруху.
– Синочку, ти б хоча б попередив би нас і познайомив, перед тим, як заміж її покликав… – шепотіла вона синові, поки наречена гуляла по саду, розглядаючи курчат.
– Тому й не познайомив раніше! – усміхнувся Артем. – Знаю я тебе. Ти б мене вмить відмовила. І сама б наречену вибрала, на свій смак. Так?
– А не гріх у такій важливій справі матір послухати, – шепотіла Ніна Іванівна. – Хто ж так робить? І що ти знайшов у ній? Зовнішність ніяка. Слаба. Їй і відра води не підняти!
– Ну і що? – зупинив матір Артем. – Я люблю її мамо, розумієш? І вона теж мене любить!
– Ну, я її розумію! – єхидно сказала мати. – Такого хлопця відхопила!
– Та перестань, я тобі не красень, а звичайний хлопець. Це я ще думаю – що вона знайшла в мені?
– Ти раніше так зі мною не розмовляв, синку. Завжди радився! – сердито сказала мати.
– Так я вже виріс, мамо. Я мужик, дорослий, хочу одружитися з тією, яку люблю, і розмова закінчена!
Артем вирушив із двору в садок до своєї Тетяни.
– Зачарувала сина… – тільки й прошепотіла Ніна Іванівна і пішла до хати.
Після весілля молодята деякий час пожили у батьківському домі, поки йшов ремонт у будинку, який їм дали від роботи.
Артем, бачачи незадоволене обличчя матері, квапив робітників з ремонтом і сам у вихідні клеїв шпалери, чіпляв полички на кухні.
Тетяна була ввічливою і тихою. Вона щовечора, прийшовши з роботи зі своєї бухгалтерії, поспішала до свого будинку. Мила там вікна, двері, наводила лад на подвірʼї.
Ніна Іванівна не йшла до них, стримуючи свою цікавість.
– Ось будете новосілля справляти, тоді й покличете! – казала вона.
Її чоловік, Іван Ігорович, навпаки, допомагав молодим влаштуватися як міг.
– Ти на матір не дивися, – казав він Тетяні. – І в голову зайвого не бери. Вона тільки на вигляд строга, а всередині розважлива і правильна. Поганого вам не побажає. Єдиний же ж син у нас. А як народиш малого, так і зовсім вона розтане…
Таня посміхалася. Але минув рік, другий, а дітей у молодят не було. Ніна Іванівна сумувала, але невістці нічого не говорила. Тільки зітхала на відповідь сина:
– Ні. Поки що ні, мамо… Як щось намітиться, то тобі першою скажемо. Почекай…
Артем і вдома заспокоював Таню, яка майже кожен місяць плакала, коли розуміла, що не може завагітніти.
До того байдужа до сусідів Ніна Іванівна почала ходити до своєї сусідки Наталі. У неї було троє онуків, які раз у раз були під наглядом доброї бабусі.
– Ох, щаслива ти бабуся, Наталю. Ровесниця моя, а вже трьох онуків бавиш! – говорила Ніна Іванівна, дивлячись на дітей.
– Так я ж раніше заміж виходила, а ви пізніше за мене одружилися, так чого ж тепер сумувати… – посміхалася Наталя.
– Та один синок у мене, а у вас он дві дівчини. – Не затримались з онуками, ось як мої. А раптом невістка моя слаба? Га? Як ти думаєш? У нашому роді пустоцвітів не було.
– Та постривай ти, поживуть довше, все й станеться! Вона он жвава яка, народить ще, – заспокоювала Ніну Іванівну Наталя.
– Ой, не знаю, – хитала головою Ніна Іванівна. – Як одразу мені вона не сподобалася, так і пішло в них все не так…
– Та що ти? – здивувалася Наталя. – Нормальна вона, симпатична, молода ще. А ти на неї не гнівайся, а то передасться дитині майбутній це, і слаба буде… А що вона буде, так це обов’язково!
Ніна Іванівна перехрестилася, витерла очі.
– Ти ж розумна жінка, Ніно. Сходи у храм наш, постав свічки за їхнє здоров’я і Бога попроси про онуків. Та не раз, а сходи кілька разів. Тільки нікому нічого не кажи.
– А ще випадок розповім, – продовжувала Наталя. – У моєї двоюрідної сестри так було. Ось так, як у вас. Спочатку, як одружилися вони з чоловіком, три роки дітей не було. А вони дуже хотіли. Тоді мати її, моя тітка, пішла до храму, поставила свічки за здоров’я усієї родини, помолилася до сліз, покаялася.
– І що? Діти пішли? – зупинила її Ніна Іванівна.
– Стривай, дослухай. Прийшовши додому, вона свічечку, що купила у храмі, на кухні поставила, і давай тісто замішувати на ватрушки. Та поки замішувала, все молилася, та просила Пречисту нашу Діву Марію про онука. Тісто підійшло. Напекла вона ватрушок із сиром і покликала до себе дочку із зятем на чай.
Напилися вони чаю, всі задоволені, обійнялися. Тітонька моє вибачення попросила у дочки, у зятя, мовляв, якщо раптом, коли словом образила. Але ті розплакалися, і теж поцілували матір, і теж вибачення попросили.
– І що далі? – нетерпляче запитала Ніна Іванівна.
– А що? Здогадайся! – усміхнулася Наталя. – Хто б інший розповів – не повірила б… А це моя сестра. І завагітніла вона за два місяці. Тітка, звісно, їм нічого спочатку не говорила. Тільки стала постійно до храму ходити та молитися. А раніше на свята тільки була. І ось тепер у них троє дітлахів.
Жінки замовкли. Вони дивилися на дітей, що гралися, і розчулювалися їх голосам, сміху.
Ніна Іванівна вклонилася сусідці й пішла, нічого не сказавши більше. А через три тижні запросила вона сина з невісткою на чай. Обстановка була тепла. Артему й Тетяні було неможливо помітити зміни, що сталися з матір’ю. Навіть Іван Ігорович раз у раз задивлявся на дружину, ніби вперше її бачив.
А Ніна Іванівна пригощала всіх чаєм. На столі височіла купа ватрушок з сиром на візерунчастому блюді, стояли вази з запашним варенням, медом.
– Ну, мамо, ти сьогодні перевершила себе, – усміхався задоволений Артем. – Четверту ватрушку їм… Що на тебе найшло?
– Мабуть, Ніно Іванівно, – говорила Таня. – Випічка незрівнянна, мені так ніколи не зуміти. Потрібно брати у вас уроки.
– Приходь частіше, – усміхнулася Ніна Іванівна. – Обов’язково навчу. Діло нехитре зовсім.
Після чаювання пройшов місяць, другий, третій… Ніна Іванівна знову засумувала. Вона молилася біля ікон, а сама думала, що стала старою, наївною, що вірить у всякі казки, і зітхала.
Ніна Іванівна крутила голубці, коли у двері постукали голосно та наполегливо. На порозі стояли син із невісткою.
– Мамо, ми до тебе з важливою новиною, – заявили молоді з порога.
– Так не стійте у дверях, проходьте, – покликала Ніна Іванівна, проходячи на кухню. – Іване, став чайник, я цукерки з комода принесу.
– Мамо, відгадай, що в нас трапилося? – запитав сяючий Артем.
– Звідки я знаю? – захвилювалася мати. – Погане щось?
Ніна Іванівна вдивлялася у синові очі і не розуміла, що відбувається. Батько поставив на газ чайник і підійшов до них.
– Ну кажи, що сталося? – запитав Іван Ігорович.
– Ми чекаємо дитину, я вагітна, – тихо сказала Тетяна і щасливо посміхнулася.
– Дитину? – перепитала Ніна Іванівна, сівши на стілець. – Це точно, синку?
– Точно, мамо, тату… – Артем уже обіймав матір, батько стояв поруч і теж, не соромлячись, плакав.
– Сідай, Тетянко, доню, – зі сльозами вказала на стілець Ніна Іванівна. – Щастя яке…
Коли всі трохи заспокоїлися, мати спитала:
– Коли ж пологи?
– Лікарі вказали, що вже три місяці, отже, до літа і малюк з’явиться в нашому домі, – оголосив Артем. – Раніше й казати боялися – самі повірити не могли.
Після чаювання син із невісткою пішли до себе, а Ніна Іванівна, присівши на диван поруч із чоловіком, стала рахувати, загинаючи пальці і щось шепочучи.
– Що ти, Ніночко? Сказали ж, що до червня, – сказав Іван Ігорович.
– Так, – прошепотіла Ніна. – А чай ми якраз у жовтні й пили. З моїми ватрушками… Боже ти мій… Пресвята Діво…
– Відпочити тобі треба, ти перехвилювалася, лягай–но. Та вже й стемніло, настав час… – сказав Іван Ігорович, стурбовано подивившись на дружину.
Він ліг у своє ліжко, увімкнув настільну лампу, щоб почитати на ніч, але незабаром сон зморив його, а лампа світилася.
Ніна Іванівна довго стояла біля ікон, які ще з часів її бабусі тіснилися на потемнілих поличках у червоному кутку, покриті тканими вишитими лляними рушниками з мереживами.
Потім вона підійшла до ліжка чоловіка, вимкнула лампу і, поправивши ковдру, прошепотіла:
– Ось і нас пожаліла Богородиця… Сама приходила… Щастя ж яке…