Підготовка до весілля йшла повним ходом. Тільки от наречена зовсім не раділа.
Тоня була в сім’ї найстаршою. Дві її сестри тільки-но закінчили школу. Тоня вже збиралася йти працювати, інститут закінчила вже. До її батьків прийшли свати. Нареченого вона звісно ж знала, але не заміж же ж виходити!
Та й не гуляли вони майже, навіть серйозно не зустрічалися…
– Та ти що! – почали батько з матірʼю. – Такий шанс. Будеш, як сир у маслі кататися, він багатий! Тобі не треба буде працювати, все за тебе зроблять. І нам допоможеш. І нічого, що по старомодному сватає. Раніше так заміж тільки й виходили і жили все життя щасливо! У тебе ж дві сестри. Пам’ятай про це! Стерпиться – злюбиться!
Тоня думала… Вона не хотіла виходити заміж за неперевіреного чоловіка, хоч і багатого, але й відмовитися вже не могла.
Батьки погодилися, і обіцяли вмовити дочку.
Підготовка до весілля йшла повним ходом. Усі витрати на себе взяла сім’я нареченого, вірніше він сам.
З рідних у нього був лише дід. Батьків не стало, а залишили вони йому у спадок великий бізнес та заміський будинок…
Георгій був на два роки старший за Тоню. Тоня його добре памʼятала, хоч давно й не бачила і не спілкувалася з ним.
Були лише рідкісні випадкові зустрічі. Вони вчилися в одній школі, але він був на два класи старший.
Колись давно він в ожеледицю, коли Тоня послизнулася, провів її додому.
Потім вона зашпорталась на уроці фізкультурі, і в медкабінет її ніс на руках Георгій.
Було ще кілька випадків, в яких їй допомагав саме він.
– А може, це доля, – подумала Тоня. – Напевно, заміж таки пора. І мабуть саме за нього…
Тоня вирішила відверто поговорити з Георгієм. Вона підійшла до дверей його будинку і несміливо постукала. Двері відкрилися.
– Заходь, – посміхнувся чоловік і пропустив Тоню. – Щось трапилося?
– Я хотіла поговорити. Слухай, а можна я в тебе залишусь.
– Ну звісно! Незабаром це буде твій дім. Що трапилося? Проходь.
– Ой! Вибач, я зовсім не те сказала. Розгубилася. Я хотіла спитати, чому саме я.
Тоня пройшла у кімнату. Георгій зачинив за нею двері.
– Саме ти. Я давно захоплювався тобою. Ти хороша, серйозна дівчина. Тебе завжди треба рятувати. Пам’ятаєш? Ти змерзла? Чому ти вся тремтиш? Зараз я тобі дам плед. Чекай, та у тебе температура! Мені знову тебе рятувати? Сиди. Зараз чай із малиною принесу й градусник.
Температура була невелика.
– Це в тебе, напевно, просто хвилювання перед весіллям.
– Мені додому треба.
– Я подзвоню твоїй мамі.
Після чаю вона зігрілася і сама не помітила, як заснула. Крізь сон вона чула його голос, він і справді дзвонив її мамі і ще кудись.
В голові у неї крутилася єдина думка, що в неї ніколи не було такого красивого, розумного, сильного, дбайливого, доброго і люблячого чоловіка. Навіть тато був добрий, але зовсім не такий.
Прокинулася вона у лікарні. Поруч сидів Георгій.
– Прокинулася?
– Що трапилося? Чому я тут?
– Просто застудилася. Все позаду.
– Ти мене знову врятував. Так. Я пам’ятаю швидку.
Георгій посміхнувся.
– А як же ж тепер весілля?
– Ще три дні. Я тебе на руках донесу. Якщо ти не проти.
– Я не проти. Я вже не проти.
– Ти завжди будеш зі мною і з тобою нічого не станеться.
Весілля відбулося. У сімейної пари народилися дві доньки та син. Вони завжди були поряд.
Георгій займався бізнесом, Тоня допомагала йому. Через 15 років після весілля почалися проблеми.
З’явилися конкуренти. Багато конкурентів. Бізнес довелося продати.
Тоня запропонувала вкластися в нерухомість та здавати її. На дві квартири гроші були. Так і зробили. Третю взяли у кредит. Справи пішли добре.
– Тепер ти мене врятувала.
– Це просто ідея. Ми врятували нас усіх.
Згодом Георгій заслаб. Тоня дні і ночі проводила біля його ліжка. Вона доглядала за ним, як за малою дитиною. Іноді їй здавалося, що вона може залишитись сама. Вона починала в страху думати, що не витримає самотності.
– Не йди. Ти ж обіцяв. Не йди, – плакала вона біля його ліжка.
– Не піду. Я ж обіцяв, – раптом почула вона.
На неї дивилися великі очі схудлого за цей час Георгія. Він отямився. Діло пішло до одужання. Попереду були ще важкі часи, але він став на ноги. Це був найщасливіший день у їхньому житті. Від радості плакали всі.
– Я не міг тебе покинути. У нас ще все попереду. Діти є, будуть й онуки!
Стерпиться – злюбиться, чи просто доля?
Історія одного весілля й життя… А життя продовжується…