– Маринко, ти чого тут сидиш? Там чоловік твій з чемоданом пішов! Куди не сказав, сказав тільки що набридло йому все! Ой біда, біда, Мариночко! Як жити ж тепер будеш? Одна! Із трьома дітками! Ой біда, Мариночко!
Баба Поліна плюхнулася на стілець, який їй дбайливо поставила одна з жінок.
Та сама Марина, почувши те, з чим прийшла її бабуся, напружилася, але виду не подала.
– Ти дивися пішов таки!
– Ну, пішов і пішов. Тобі, бабусю, яке діло? Не я перша, не я остання! Значить буде аліменти платити, я працюю. Тож проживемо! А зараз ішла б ти додому, бабусю! Скоро Дмитро Настю з Романом приведе, а вдома нікого нема. Я роботу закінчу й одразу додому прийду, там і поговоримо.
Баба Поліна недобре глянула на онучку, хотіла щось сказати, але її випередила Ганна, та сама жінка, що давала їй стілець.
– А знаєш, Марино, ти йди додому раніше! Роботи тут у нас трохи лишилося, ми доробимо. Правда ж?
– Доробимо! Іди, Марино, йди! – підтримали Ганну жінки. – Нам, що перший раз своїх прикривати? Якщо, що так і завтра не виходь, а то мало що… Рита хороша жінка зрозуміє! Не осудить!
Рита була хазяйкою пекарні, де працювала Марина, Ганна та інші жінки. Саме туди й прибігла баба Поліна, щоб повідомити внучку, що Павло, чоловік Марини, зібрав свої речі й пішов геть із дому.
…Все почалося приблизно місяць тому.
Павло поїхав до міста по запчастини для трактора, на якому він працював. Спочатку йому треба було зайти і віддати деякі папери.
Про це його попросив Степанович, голова їхньої агрофірми, він же ж і відрядив Павла до міста.
Відмовити йому Павло не міг, а далі його життя перевернулося з ніг на голову.
Папери він передав і там же в коридорі офісу доля звела його з Ларисою, жінкою витонченою й міською.
Як вона розгледіла в споконвічно сільському мужику тонку натуру подібну до неї, невідомо, але факт залишався фактом!
Розгледіла й заохотила!
З того дня Павло зрозумів, що все це сільське життя не для нього! Всі ці закрутки дружини, бурчання її бабусі, трактор, що вічно ламається, здалися Павлові набридлими до такої міри, що йому стало нудно.
Інша справа Лариса!
Легка як весняний вітерець!
Здавалося, що її не хвилюють земні проблеми, вона ніби казкова пташка пурхала над усіма негараздами.
І тоді Павло вирішив піти!
Піти, щоб почати нове життя! Життя без закруток, бурчання і трактора.
Все це Марина дізналася тільки вчора, хоча вже давно помітила за чоловіком дивацтва різні.
Помічати помічала, але належної уваги на це не звернула.
Мало чого чоловік журиться?
Може риболовля не вдалася або запчастини не підійшла, до того злощасного трактора.
І от вчора ввечері все з’ясувалося…
…Марина крутила на кухні перці, коли на порозі зʼявився Павло.
– Привіт, Маринко, – почав він. – Що це ти мої перчики улюблені закручуєш, так?
Марина здивовано глянула на чоловік.
– Ну так, – відповіла вона. – Вже другий день з ними пораюся, ти хіба не бачив вчора?
– Та бачив, – якось невпевнено сказав Павло. – Мариночко, я хотів тобі тут дещо сказати. Я йду від тебе, Мариночко, до іншої жінки…
Марина застигла з банкою в руках.
Павло був збентежений і почервонілий, що було на нього зовсім не схоже.
Говорив він потім ще про пташок та метеликів, але це Марина не дуже зрозуміла.
– Ну коли вирішив, то двері відчинені! – просто сказала вона.
Але в душі чомусь подумала, що чоловік не піде…
…Вранці, як завжди, вона зібрала дітей до школи, садка і пішла на роботу.
Удома залишалася лише її бабуся й Павло. Він, коли йшла дружина, порався біля свого мотоцикла.
За словами бабусі, варто було Марині вийти за хвіртку, як Павло зібрав свої речі у валізу, завантажив її у свій мотоцикл і поїхав…
Марина зараз почувала себе якоюсь спустошеною.
Вона ніяк не могла зрозуміти як Павло міг ось так легко проміняти свою родину на якусь міську фіфу.
І хай її! А діти?
Їх він як міг залишити?
Всю ніч Марина думала про це і навіть плакала, але вранці з її вигляду було навіть не сказати, що вчора її покинув чоловік.
Вона, із завидним спокоєм, приготувала сніданок, зібрала дітей і повела їх у садок, старший Дмитро побіг до школи сам.
Після садка Марина зайшла в магазин, треба було купити деякі продукти.
Жінки, коли вона зайшла, замовкли і дивилися на неї співчутливо, похитуючи головою і зрідка перешіптуючись.
Марина жалю не терпіла, тому така обстановка її зовсім не влаштовувала.
– А що ж замовкли, жіночки? – як можна веселіше запитала Марина. – Чи у нас у селі відучора нічого не трапилося?
Жінки “натягнули” посмішки і одна з них бадьоро відповіла:
– А що у нас у селі, Мариночко… Спокійно! Ніби як…
– Ну от і добре, що спокійно! А то я думаю, може трапилося, щось? А ні! От і добре, що не трапилося! – Марина посміхнулася, підійшла до прилавка, купила потрібні їй продукти і з гідністю вийшла з магазину.
Поки йшла додому, всередині все клекотіло.
– Дивись, що влаштував! Тепер усе село мене шкодуватиме, а воно мені треба!
Марина з дитинства не любила, коли її шкодували.
Почалося все тоді, коли не стало її батьків і вона, на той момент дванадцятирічна дівчинка, залишилася зі своєю бабусею.
Тоді, повною мірою, Марина відчула, що таке людська жалість і зрозуміла, що це для неї неприйнятно.
Вона непогано вчилася, у всьому допомагала улюбленій бабусі, а після закінчення школи поїхала і вивчилася на кухаря-кондитера.
Після закінчення училища у місті не залишилася, а повернулася до села до своєї баби Поліни. Незабаром там же ж для неї і підвернулася непогана робота.
Місце кондитера у тільки-но відкритій пекарні.
Марина пропрацювала там два роки, а потім вийшла заміж за Павла.
Чи кохала вона його? Та кохала!
І діти які народилися у них були улюбленими і запланованими.
Дмитру зараз ішов уже 11-й рік і він ходив до школи, а Настуня й Роман були двійнятами і зараз ходили в садок.
Марина й зараз пам’ятала як вони раділи з Павлом, коли дізналися, що замість однієї дитини у них буде цілих дві!
Вечорами вони обговорювали, як назвуть малюків і сміялися, коли бабуся пропонувала свої варіанти.
Після того, як народилися Настя й Роман, стало зрозуміло, що дітки зовсім не спокійні.
Марина тоді стала схожою на тінь. Дякувати бабі Поліні, яка допомагала їй із малюками, але Марина знала, що якби не було в неї помічників, вона б впоралася й одна. Це вона знала точно…
Напевно, на той час почуття між нею та Павлом ослабли.
Одного разу він навіть сходив на ліву… Тоді Марина вибачила, але попередила, що це вперше і востаннє.
Потім діти підросли, і Марина вийшла на роботу.
Вдома все стало тихо й спокійно хіба що роботи було непочатий край, але це як у всіх у селі…
Коли Марина думала, що в сім’ї все нормалізувалося Павло, як виявилося, в душі дуже переживав, але вигляду до певного часу не показував.
Це все Марина дізналася тільки того вечора, коли Павло повідомив їй, що йде з сімʼї.
Особливо прикрим для Марини стало те, що Павло звинуватив її в тому, що вона змінилася зовні.
– Ось ти, Марино, вибач мене, але стала ти зовсім не тією, що раніше, – Павло зітхнув. – Розповніла чи що… Одягаєшся немов бабуся твоя… Перці ці цілими днями крутиш… Загалом, немає в тобі такої легкості, що була раніше.
Марині ці слова були образливі до сліз.
– Знаєш, що, Павлику, звідки ж легкості взятися? На мені і дім, і діти, і робота, і перець цей нещасний! А все чому, Павлику? Тому що, наприклад, ти ніколи за собою тарілку не помиєш, а залишаєш її мені чи бабусі…
Зараз ця розмова з чоловіком Марині видалася дурною і непотрібною. Їй здавалося, що вона ніби виправдовувалася перед тим, хто її зрадив і тепер їй за це було дуже соромно, насамперед перед самою собою.
Марина глянула в дзеркало, покрутилася перед ним і залишилася цілком задоволеною тим, що побачила.
Єдине, що їй не сподобалося, так це зачіска, яку вона не змінювала вже багато років.
Точніше сказати, як такої зачіски не було, було лише довге волосся і безглуздий хвіст. Решта, як вважала Марина, була цілком нормальним.
Коли Марина розглядала себе в дзеркалі, до кімнати зайшла бабуся Поліна.
– О! – щиро здивувалася та. – Від неї чоловік пішов, а вона біля дзеркала крутиться! Ти зовсім чи що, Маринко?
– А що, бабусю? Що мені робити? Плакати? Що? Скажи?
– Ну, дивна ти, Маринко! Ні сльозинки з очей у тебе не капнуло! Ну як, Маринко? Жінка ти, чи хто?
Несподівано Марина розізлилася.
– Знаєш, що бабусю! Жінка я! Жінка!
Баба Поліна відмахнулась.
– Ти краще думай як дітей виховувати будеш, без чоловіка?
– Як виховувала так і виховуватиму! Від того, що Павлик пішов світ, бабусю, не перевернувся! Хіба, що часу більше стане, тому що я більше ніколи в житті не крутитиму перці! Ніколи, бабусю! Бо тільки зараз розумію, що ці перці не люблю! І мої діти їх не люблять! Навіщо на них тоді час витрачати, бабусю?
Баба Поліна замислилась.
– А може ти і права, онучко. Нащо такий чоловік потрібен в якому любові до тебе немає. Ні! Точно права! А щодо перцю, Маринко? Я теж цей… Як Павлик… Перець люблю!
Марина посміхнулася.
– Не хвилюйся, бабусю! Тобі я пару банок зроблю! Обов’язково!
…Павло повернувся через місяць.
Міське життя йому набридло. Тільки там він зрозумів, що любить свою Марину і своїх дітей любить, а Лариса була просто недолугим захопленням.
Павло чомусь вирішив, що Марина його обов’язково пробачить, бо такий мужик як він у селі на вагу золота.
До будинку він йшов у повній впевненості, що все буде добре, але коли вже підходив до хвіртки, то трохи засумнівався. Потім заспокоїв сам себе і рішуче відкрив ворота.
Марина тим часом крутилася на кухні.
Павло як зайшов, то дружину одразу не впізнав: вона підстригла своє волосся і зробила модну, стильну зачіску, а ще…
У Марині щось змінилося, навіть у поставі. Вона взагалі стала якась інша…
– Привіт Марино…
Вона різко обернулася.
– Бабусю! Які люди! Яким вітром, Павлику?
Павло підбадьорився, поставив валізу і сів на стілець.
– Знаєш, Марино, я ось що подумав! Звичайно я зробив дурість і за це перепрошую, але мене теж можна зрозуміти. Ось ти, Марино, як я поїхав, просто красунею стала! Підстриглася там і взагалі… А от при мені ти цього не робила? Ну та гаразд! Я, Марино, вирішив повернутись! Все ж таки сім’я у нас! Діти…
Марина від несподіванки аж присіла на стілець.
– Ти зараз серйозно, Павлику? Повернутись вирішив? Треба ж! А ти нас не спитав? Чи ми хочемо, щоб ти повернувся?
Павло здивувався. Такого від дружини він ніяк не очікував, думав, що вона буде дуже рада його поверненню.
– Знаєш, Марино, це ти не права! Про це говорити треба, а не так…
Марина зітхнула і підвелася зі стільця.
– Нема про що говорити, Павлику. Зовсім нема про що. І це… Ти б ішов, Павлику, йшов поки бабуся в сусідки, а то я за неї не ручаюся. Ти ж її знаєш, так що мало що…
Марина розвернулась і вийшла з кухні.
У вікно вона бачила, як Павло понуро йшов до свого мотоцикла, але їй не було його шкода.
– Якось так, Павлику, якось так! – прошепотіла Марина і на очі навернулися зрадливі сльози. Той що зрадив один раз, зрадить ще не раз! Які слова! А дивись, правда ж! – подумала Марина.
Вона відійшла від вікна, витерла сльози і посміхнулася.
Вона розуміла, що буде важко, але вірила, що впорається!
Бо вона жінка! Сильна жінка!
Марина поправила волосся й пішла на кухню. Справ було багато, а сумувати було ніколи.
Бо життя на місці не стоїть. Незважаючи, на всі його чудасії…