Стефанія щойно прийшла з церкви і прийнялася готувати страви до святкового столу. Перед святами навіть в обласний центр поїхала, щоб прикупити трохи продуктів. Це ж не що-небудь, а ювілей. День народження у неї 9 січня, тому і дали батьки їй це ім’я. Свої 70 років Стефа хотіла зустріти з найріднішими людьми – запросила двох синів з невістками і внуками, не забула і про і зятя, який останнім часом став їй, як рідний син.
З чоловіком Стефанія прожила 40 років, нещодавно чоловіка не стало. Трьох дітей виховали. Старші сини – Василь і Михайло одружилися в сусідньому селі, живуть добре. Золоті руки у них, тому і будинки добротні собі збудували, і родини свої забезпечували. Тішилася Стефа, що таких гарних синів виховала.
З невістками зустрічалася рідко, лише по святах. Тому і відносини з ними були звичайними. Залишилася вдома, біля батьків, молодша донька Ольга. Оля була пізньою дитиною, то ж вся любов батьків дісталася їй. То ж виросла егоїсткою, яка завжди робила все по-своєму.
Стефанія не раз думала, що краще б біля неї хтось з синів залишився. Бо донька частенько своїми витівками влаштовувала їй веселе життя. То школу ледве закінчила, то з технікуму її вигнали. Найбільше Оля вразила батьків, коли сказала, що виходить заміж за Степана.
Степан, хоч і був непоганим хлопцем, але ж абсолютно без нічого, бо сиротою ріс. Спочатку жив в інтернаті, а потім, після закінчення, його забрала рідна тітка до себе. Не тому, що сильно любила племінника, а тому, що мала в домі дешеву робочу силу. Що Оля знайшла в Степанові, Стефі було не зрозуміло. От скільки багатих хлопців звертали на неї увагу, а вона вибрала його. Не поганий він, але ж бідний.
Весілля доньці Стефанія зробила за свої гроші, прийняла зятя-сироту до себе додому. І хоч спочатку була проти, то з часом Стефа дуже полюбила зятя за його добру душу і золоті руки. Степан для Стефи став сином, не було жодного разу, щоб він її не послухав. Разом добудували ще дві кімнати, порядок на подвір’ї зробили. Тішилася Стефа, бо ж яка підмога прийшла, вони з Степаном все завжди робили разом.
Та й було для кого старатися – у Степана і Ольги народилося двоє синів. Як тільки молодшому сину виповнилося три роки, Ольга заявила, що їй мало грошей і вона їде в Польщу на заробітки. Чоловіка і дітей лишила на Стефу, мовляв, не пропадуть. Спочатку гроші якісь присилала, а потім перестала.
Коли якось весною, на Великдень, донька не приїхала додому, Стефанія не на жарт розхвилювалася. Донька сказала, що є робота, яку вона залишити не може. Але плітки в селі поширюються швидко, то ж дійшла до Стефи чутка, що донька в Польщі іншого має. Спочатку Оля все заперечувала, а потім зізналася мамі, що любить іншого і йде від Степана. Обіцяла дітям допомагати.
Мамі вона порадила вигнати зятя. Але зробити цього Стефа не посміла, адже куди вона сироту випровадить – на вулицю, чи що. От так і залишився Степан біля Стефанії. А коли Степана не стало, взяв всі чоловічі обов’язки на себе.
Так і прожили 7 років, діти вже в школу пішли. Оля в село не приїжджає, лише зрідка телефонує. Там, в Польщі, вона народила ще одну дитину. Гірко було Стефанії, що таку доньку виховала, але добре, що хоч з зятем пощастило.
Стефанія пригощала дітей і внуків смачними наїдками, хвилювалася, чи все смачно приготовано. За столом зібралися лише найрідніші. І тут до слова встав старший син, Василь. Привітав маму, а далі сказав, що пора подумати про чесний розподіл майна між дітьми. Є будинок, город, то ж поки мама жива, має справедливо розпорядитися своїм добром.
Стефанія не чекала такого повороту і чесно зізналася, що давно подумала про це і вирішила все залишити Степанові. Він її опора, і він догляне її в старості. А потім все майно внукам перейде.
Василь і Михайло встали з-за столу і дуже ображені поїхали додому. Сказали, що тепер маму і знати не хочуть. Як вона могла віддати все чужій людині.
А Стефа щиро дивується, на що образилися діти. У них же все є. Навіщо їм ще її хата? Та й забули вони про маму, якщо чесно. А Степан сирота, йому нікуди йти. І коли вона занедужала, саме Степан, а не сини чи невістки, виходжував її. А зрештою, це її право – вирішувати, кому все дістанеться.
Фото ілюстративне – belta.by.