– Олю, я тобі кажу, в нас просто немає місця. За столом усе вже зайнято, – мама дивилася на мене своїм звичним спокійним поглядом, ніби не розуміючи, що робить мені боляче.
Я сиділа навпроти неї, стискаючи чашку чаю, й не могла повірити своїм вухам. Невже це все, що вона мала сказати? Моїм думкам не було спокою. Ще кілька секунд, і я зрозуміла, що більше не витримаю цієї розмови.
– Ну, приходьте з донькою двадцять п’ятого на каву, якщо хочеш, – мама додала, як ні в чому не бувало.
Я піднялася з-за столу, пробурмотіла щось на знак згоди і пішла до ванної кімнати. Тільки там я змогла дозволити собі розплакатися.
Це був не перший раз, коли мої батьки давали зрозуміти, що для них я на другому плані. Але цього разу було особливо важко.
Михайло, мій брат, завжди був улюбленцем батьків. Ще в дитинстві ми з ним отримували різні подарунки на свята. Він завжди мав найновіші іграшки, велосипеди, спортивне спорядження, тоді як я отримувала рушники чи кольорові олівці. Мені постійно повторювали: “Олю, ти ж дівчинка, тобі багато не треба”.
З віком ситуація не змінилася. Як тільки я закінчила школу, пішла працювати і винайняла собі квартиру. Михайло ж залишився жити з батьками, які буквально служили йому. Мама прала його речі, прибирала кімнату і навіть готувала йому їжу, ніби він був маленькою дитиною.
Я вийшла заміж, народила доньку, і наші зустрічі з батьками стали рідкісними. Коли ми приїжджали, мама розповідала лише про Михайла, а моя дочка для неї залишалася десь у тіні. Навіть коли я розлучилася і мені було важко, мама не пропонувала допомоги.
– У тебе ж усе добре, ти сильна, сама впораєшся, – казала вона.
Так, я впоралася. Купила невелику квартиру, створила для себе і доньки комфорт. Але ось уже кілька років ми з нею святкуємо Різдво самі.
Минулого року все стало ще гірше. Михайло почав жити з дівчиною, а в них народився син. Для мами це стало подією всього життя. Вона запропонувала їм приїжджати до них на всі вихідні, щоб “трошки відпочити”. Моя дочка, її онука, залишилася непоміченою.
Перед минулим Різдвом мама подзвонила і сказала, що запросила Михайла з його родиною провести Святвечір. Я подумала: “Нарешті, цього разу вона запросить і нас”.
Але її слова про те, що ми “не вміщаємося за столом”, були холодним душем. Невже важко було знайти місце для двох додаткових стільців?
– Мамо, але ж це Різдво. Родина має бути разом, – спробувала я пояснити.
– Олю, ти ж знаєш, як це складно. Ну що я можу зробити?
Її байдужість змусила мене зрозуміти – вона просто не хоче нас бачити.
Цього року я вирішила нічого не чекати. Ми з донькою вже придумали, як проведемо свято. Ми купимо ялинку, нарядимо її разом, наліпимо вареників з капустою і подивимося улюблені фільми.
Я більше не буду чекати запрошень, які ніколи не прийдуть. Натомість зосереджуся на своїй сім’ї. Хоч нас і лише двоє, але це наша маленька, тепла родина.
І тепер я хочу запитати у вас: як би ви вчинили на моєму місці? Як бути, коли твої батьки відвертаються від тебе і твоєї дитини? Як знайти сили не ображатися і жити далі?