“Після зустрічі з Порошенком зі мною хотіли зняти агітаційний ролик. Та я відмовився, тож про мене забули”: Більше року сирота-інвалід оббиває пороги чиновників у надії на допомогу (фото)

>Майже рік 24-річний Анатолій Тимчук з Житомирщини бореться з чиновниками за право на власне житло. Чоловік має інвалідність і статус сироти.
За законом ще після випуску зі школи повинен був отримати бажану реєстрацію. Однак зараз йому доводиться сподіватись лише на допомогу небайдужих та волонтерів, передають Патріоти України з посиланням на Gazeta.ua.
<
В матері Анатолія у 19 років виявили шизофренію. Жінка стала агресивною, себе не контролювала. Під опіку її взяла матір Ганна Степанівна. “Коли мама дізналась про вагітність, просила бабусю не вбивати дитину. Під контроль її взяли лікарі. Давали сильні антибіотики. Через це у мене розвинулась патологія”, – розповідає Анатолій.- Я народився з тяжкою формою ДЦП. Ноги не рухались. Маму після пологів автоматично позбавили батьківських прав. Мене відправили до Новоград-Волинського у Будинок дитини, маму – у психлікарню, бо її стан погіршився.

У Будинку дитини я пробув 8 років. Потім навчався у школі-інтернаті в селі Потіївка на Житомирщині. Там мені зробили операцію. Почав ходити, хоч і з допомогою. Спочатку на ходунках, потім з милицями.Коли мені виповнилось 18, школа відправила у дім престарілих. Хоча за законом держава повинна забезпечувати сиріт житлом. У геріатричному пансіонаті неприємна атмосфера. Постійний сморід. Зі мною в кімнаті жив чоловік, який ходив у туалет прямо в кімнаті. Він просто доживав, за собою не міг доглядати. Персонал добре до мене ставився. Однак тиснули морально правила – не можна було виходити за територію. Стосунки там не побудуєш”.

Після неодноразових звернень до керівництва закладу Анатолію дозволили вчитись далі. Він вступив у Житомирське вище професійне училище-інтернат для людей з інвалідністю. Там здобув спеціальність “оператор комп’ютерного набору і секретар керівника”.

“Поки вчився, жив у гуртожитку. Торік я випустився, і знову постало питання житла, – продовжує Тимчук. – До себе прописала бабуся хлопця, з яким я подружився в училищі. До нього ми їздили на канікули. Грошей за це не взяла, хоча я пропонував. Влітку додатково закінчив курси SMM-менеджера. Там мене помітили чиновники з Мінрегіону. Взяли на роботу – вів сторінку у Facebook одного з їхніх проектів.Восени я переїхав до Києва. Волонтери допомогли зняти житло. Хоч воно не зовсім пристосоване під мій зріст – 124 см, однак краще, ніж нічого. Головне, щоб ручка дверей була не високо. Решту речей мені допомагає робити моя милиця. Вона мені за третю руку і ногу. Нею можу дістати вимикач світла, відкрутити кран, навіть помити голову”.

У грудні Анатолій зустрівся з президентом Петром Порошенком на конференції, присвяченій Дню людей з інвалідністю. Чоловікові пообіцяли розібратись з його житловою проблемою.
У грудні торік Анатолій зустрічався з Петром Порошенком. Однак допомогти в Адміністрації президента йому не змогли

“Я думав, що мені пощастило – поговорив з президентом. Зі мною зв’язались працівники його прес-служби. Хотіли зняти про мене агітаційний ролик. Та я відмовився будь-що говорити, поки не побачу справжньої допомоги. Тож про мене швидко забули.

Хтось із активістів написав про мою історію з президентом. У Мінрегіонів це сприйняли як антипіар до виборів і звільнили. Прямо про причини не сказали, але у мене така теорія. Інших приводів не бачу. Потім було тимчасове житло від Червоного хреста, столичного Кризового центру. А у травні мене виписала знайома з Житомира. Після втрати прописки я не можу отримувати соціальну допомогу. Це хоч всього 2200 гривень, однак дуже потрібні. На них купив би їжі. Також маю болі у ногах. Тому купую спеціальні мазі. також у транспорті мене захитує, тому повинен приймати таблетки від нудоти. На це йде 500-600 гривень у місяць. Одяг вже й не купую”.

Волонтери тимчасово поселили чоловіка на території національного парку “Межигір’я” у селі Нові Петрівці під Києвом.

“Їсти мені приносить одна небайдужа людина, – каже Анатолій. – На вулицю рідко виходжу, бо діти часто сміються з мого зросту. У місто їжджу лише за нагальних потреб. Підвозять знайомі на машині. Метро взагалі не користуюсь, бо якось упав на ескалаторі, а люди навколо проігнорували прохання про допомогу. У громадському транспорті та на вулиці часто дивляться косо або намагаються не звертати уваги.

Взимку йшов у супермаркет. Послизнувся на льоду. Молодь, яка стояла поряд, почала сміятись. Це було дуже принизливо. Мені прийшла допомогти прибиральниця магазину. Хлопці знову зайшлись, додавши: “Старуха допомагає інваліду”.
Сьогодні Анатолій Тимчук живе винятково за рахунок волонтерів і небайдужих українців

У Київській міській адміністрації заяву про потребу житла від Анатолія Тимчука прийняли. Однак сказали, що розраховувати на швидке вирішення не варто. У Житомирі чоловіка відсилають у село, де живе його бабуся з матір’ю. Однак там він не мешкав жодного дня. У сільській раді пояснили, що на житло претендувати не може.

“Не дивлячись, яка мама, я її все одно люблю. Два рази її бачив, коли бабуся привозила до мене в інтернат і училище. Коли мама при тямі, то плаче. Питає, як у мене справи. Бабуся мені часто привозила ягоди. Мама ходила у ліс їх збирати. Бабуся мене під опіку не може взяти, бо вже має маму. І вік поважний”.

Тепер Анатолію залишається шукати роботу і оббивати пороги чиновників у надії, що на його тяжкий стан звернуть увагу.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції  всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.